Регина Бретт - Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

У залі було багато ділових жінок, які взяли вихідний, але більшість із них намагались її ошукати, ховаючи під столами айфони та планшети. Вона закликала нас припинити цю нескінченну діяльність. Спочатку змусила дихати, причому видих мав бути довшим, аніж вдих. Вдихнути, рахуючи до чотирьох, видихнути, рахуючи до шести.

А потім попросила всіх поставити собі таке питання: «Що найкраще вплине на мій добробут?»

У кімнаті стало тихо. І мені спала на думку ідея: припини планувати й почни жити. Що мені треба зробити, щоб довіритися життю і поринути в нього на сто відсотків просто тут і просто зараз? Що трапиться, якщо я припиню цю гонитву за «ідеальністю» і просто повірю, що завершеність — це теж добре?

Намагання жити ідеальним життям насправді відволікає мене від самого життя. Я забагато думаю. Забагато планую. Забагато організовую.

А тоді вона змусила всіх нас зробити вправу, якої я ніколи не забуду. Жінка тримала в руках боа з пір’я і розповідала, що ці пір’їнки легкі й невагомі — на противагу важким цілям, які тягнуть нас за собою. Вона попросила нас уявити терези, де на одній шальці лежатиме те, чим ми хочемо займатись, а на другій — те, чим ми займатися не хочемо. Замість того щоб ховати себе під тягарем нескінченних цілей, можливо, краще зробити один маленький учинок — легесенький, мов пір’їнка? Якщо покладеш пір’їнку на одну шальку, спершу нічого не трапиться. Але якщо додаси ще одну, а потім іще…

Лише одна пір’їнка здатна схилити баланс на твою користь. Якою буде твоя? Та справа, яка зможе перехилити терези? Яку пір’їнку ти маєш сьогодні?

Вона передала це боа до залу й попросила кожну жінку висмикнути з нього пір’їнку, а потім розповісти, яку пір’їнку — який учинок — ми можемо зробити чи, навпаки, не зробити, аби змінити своє життя.

Ми по черзі висмикували пір’їнки й розповідали свої історії. Жінки обіцяли проводити більше часу з друзями, написати про те, що вони в собі цінують, просити про допомогу, не затримуватися на роботі після шостої вечора. Вони присягалися не перевіряти електронну пошту так часто, піти на йогу, найняти персонального тренера, знайти в робочому графіку півгодини на себе. Обіцяли, що плануватимуть зустрічі з подругами за «маргаритою», вранці читатимуть афірмації, спатимуть удень.

Я поїхала звідти з простенькою синьою пір’їнкою, пообіцявши собі припинити додавати пункти до списку обов’язкових справ. Те, що я туди додаю, має бути вартим мого життя, бо саме цим і є мій час — моїм життям.

Завжди сідлай власного коня.

Я згадала це гасло дівчат-ковбоїв, коли підтягувала шкіряні паски, намагаючись зафіксувати їх якомога щільніше, щоб не впасти. Піді мною не було коня, але все одно було дуже страшно.

Коли я прочитала некролог, присвячений Конні Дуґлас Рівз, найстаршій жінці-ковбою країни, то вирішила, що час жити на повну. Ця техаська жінка, якій виповнився 101 рік, наполовину глуха й майже сліпа, померла від того, що її скинув додолу кінь, Доктор Пеппер.

Дивовижно. У 101 рік вона все ще сідала на коня.

Багато хто з нас ніколи не наважується осідлати коня. Ми живемо надто обачно, боїмося завдати собі шкоди. Колись я думала, що найкращий спосіб померти — це постаріти, заснути й більше не прокинутись. Однак ця жінка-ковбой змусила мене передумати. Не треба йти до смерті навшпиньках. Іди з життя ефектно. Іди живою.

Не те щоб я планувала піти з життя найближчим часом, але хотіла збадьоритись. У небі, на висоті 800 футів, пристебнувшись до параплана, схожого на промисловий вентилятор, прикріплений до візочка з двома пасажирськими сидіннями та парашутом.

Я щойно прочитала чергову книжку, яка закликала мене вийти із зони комфорту, відчути страх і все одно зробити це, — коли мені зателефонував мій друг Гел Бекер. То був не перший дзвінок — він телефонував тижнями, залишаючи на моєму автовідповідачі радісні повідомлення: «Погода просто чудова… Тут так класно… Подзвони мені».

Я хотіла піднятися в небо, точніше я хотіла хотіти піднятися, бо ніколи не катаюсь ані на «чортовому колесі», ані на американських гірках, ані на інших атракціонах. Однак згадала про сміливу жінку-ковбоя і сказала «так».

Ніщо не могло її зупинити. В Інтернеті було чимало історій про те, як вона вирощувала худобу, каструвала баранів та вбивала гримучих змій. У 86 років вона зламала ногу — її хвицнув кінь. Ще один кінь скинув її на землю, потрапивши в гніздо шершнів. Тоді вона зламала кисть, п’ять ребер, а ще проштрикнула легеню.