Регина Бретт - Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

Один чоловік знайшов у кемпінгу Вілбура — поросятко, яке мало такий вигляд, ніби його били ногами, мов футбольний м’яч. Курку Бронсон підібрали на шосе в Клівленді. Барні — кінь, який тягав важезні колоди амішів, — пошкодив спину й більше не міг працювати. Маленька свинка Марія втекла з бійні в Моґадорі. Поросятко на ім’я містер Бо Джанґлс узимку залишили на шкільному паркінгу.

Аннетт провела для мене екскурсію своєю фермою, розташованою на десяти акрах землі. Вона показала мені свиню в спальному мішку. На череві Есбері є заглибина, яку залишив шланг. Хтось прив’язував її за допомогою шланга і не знімав його. Коли вона виросла, він уп’явся в її тіло, і його довелося видаляти.

Я познайомилася з Джой — теличкою голштинської породи, яка уявляла, що вона — поні. У віці п’яти тижнів її знайшли примерзлою до землі. Вона втратила частину хвоста. Моє серце стискалося, коли я бачила, як Аннетт дбає про кожну з цих тварин. Вона повертає їх до життя своєю любов’ю і знаходить людей, які готові подарувати цим тваринам новий дім.

Аннетт завжди дякуватиме Дженіс — свині, яка змінила її життя, розширивши зону її комфорту. Ця жінка фарбує губи блискучою рожевою помадою, підводить очі темним олівцем, одягає срібні сережки, запилюжене блакитне пальто і робочі чоботи, вкриті… краще тобі не знати чим. Вона далеко відійшла від крамниці весільних суконь, але їй це подобається. Можна навіть сказати, що тепер вона живе в раю для свинок.

Перш ніж учергове поскаржитися на рутину, що її називають роботою, поміркуй ось про що: яким би було твоє життя, якби ти не міг працювати?

Усі ми чули цей старий афоризм: «Я не знаю жодної людини, яка на смертнім одрі сказала б: „Якби ж то я проводив більше часу на роботі“». Я й сама частенько це повторювала, аж доки не зустріла одну жінку, яка поклялася, що її останні слова такими точно не будуть.

Усе своє життя Сюзан прагнула лише одного — працювати. У той час, коли інші дівчата-підлітки фантазували, який вигляд матимуть у весільних сукнях, Сюзан уявляла себе в темно-синіх брюках або картатій спідниці, білій блузці, піджаку та з портфелем у руках.

— Зі шкіряним портфелем із монограмою, — уточнила вона. — Ось ким я мріяла стати. Я ніколи не хотіла стати чиєюсь матір’ю чи дружиною, хоч і не маю нічого проти цього.

Сюзан отримала два дипломи — з історії та комунікацій — в Ітакському коледжі Нью-Йорка, а тоді вирішила вчитися далі, щоб отримати ступінь МВА в Університеті Нью-Гемпширу. Через чотири тижні після початку занять лікар сказав, що в неї діагностували розсіяний склероз. Їй було 25 років.

— Земля розверзлась і проковтнула мене повністю — за мить, — говорила жінка, виштовхуючи кожне слово так, немовби її вдаряли в живіт.

Її життя змінилося назавжди.

Коли я з нею познайомилася, їй було 49 років і вона їздила на чорному інвалідному візку своїм будинком у Шейкер-Гайтс, штат Огайо. Вона мало нагадувала ту жваву жінку-кар’єристку, яка полюбляла купувати шкіряні портфелі й ділові костюми з краватками-метеликами від Джозефа Бенка. Швидше скидалася на дівчинку в яскраво-жовтій сукні, шкарпетках того самого відтінку і сніжно-білих кросівках без жодної подряпини. Оскільки тепер вона вже не може супроводжувати свої слова жестами, її карі очі й чорні брови постійно підстрибують, підкреслюючи кожну фразу.

— Мої обмеження? Навіть не знаю, з чого почати. Я завжди була правшею, а тепер доводиться їсти лівою рукою. Я не можу стояти. Потребую сторонньої допомоги й догляду. Не можу розрізати їжу на шматочки. А з 1982 року не можу застебнути свою блузку, — сказала вона.

Сюзан не може самостійно пересуватися на інвалідному візку, не може розпечатати конверт, керувати автівкою, підняти ручку, якщо та впаде на підлогу. Після паузи вона порахувала всі свої можливості й зробила висновок: «У мене є великий рот і одна рука».

— Послухайте, я не вважаю себе жертвою. То був не мій вибір, — підкреслює жінка. — Так, мене пограбували, але в цілому життя несправедливе. Робиш усе, що можеш. Я не заздрю іншим людям та їхньому життю, але мені потрібне було моє власне.

Вона таки отримала ступінь МВА і використала свої знання, працюючи в комп’ютерному відділі клівлендської клініки. Її батькам доводилося приходити до неї о 6 годині ранку, щоб допомогти вдягтись, а потім сісти в авто. На роботі хтось мав допомогти їй вилізти з авто й дістатися до кабінету.

— У моєму відділі працювали просто надзвичайні люди, — каже жінка. — Без них я нізащо б не впоралася.