Василь Рубан - Бережа

Одного разу, коли Кiнь пасся у Лукомор'ї бiля рiчки Дунай, а вiйсько i дружина стали табором i лише з десяток козакiв наглядали за жертовним Конем, до Арпо на вiз прийшов Лiпо. Випивши пива, що вони його вимiняли в дулiбiв, брати розговорилися. Арпослав сказав:

– Дуже могутнiм став наш молодший брат Колослав. Ось уже роксолани, i алани, i слов'яни, i волиняни, i кiмарiйцi, i країнцi прийняли добре жертовного Коня. Ще пройдемо до тих же країнцiв, якi звуться букачами, галичанами, троками та деревлянами, – i до Києва на велику тризну.

Лiпослав скривився й промовив:

– Як було до цього часу, стiл переходив у спадок старшому синовi, в даному випадку менi б, у мене аж у грудях пече, як згадаю отой урок старого князя Кияна iз золотими речами.

Арпослав кивнув, але заперечив для годиться:

– Волхви говорять, що Коло – то син Кия i Лелi, яка на Новий рiк спускається iз Неба i ходить мiж людей, даруючи тарiйцям добробут. Тодi вона зветься Колядою, щоб її не упiзнали злi Духи. Бо коли вона стає дiвчиною Колядою, тодi не така всесильна, щоб князь Кий мiг її покрити. А потiм Ягна напустила на нашу матiнку княгиню Либiдь чари, щоб вона подумала, нiби непразна, i в урочний час пiдклала їй своє дитя.

Лiпослав зауважив:

– Мало чого не кажуть вашi волхви, лише б прославити свого Великого князя. Одначе з цього виходить, що Коло нам не зовсiм рiдний брат, а син останньої батькової любовi Лелiйки родом з мiста Родня, куди вiн останнiм часом частенько їздив наглянути на своїх чистопородних кобил. Я чув, що Лелiйка одягалася як проста общинниця, носила бiлу вишиту сорочку i плахту, а вiнок не золотий, а iз звичайних польових квiтiв.

Арпослав сказав:

– Сумнiв зароджує зневiру в Бога, а зневiра – це пряма дорога до грiха. Може, вона була Русалкою, Ягна може перевтiлитися в кого захоче.

Проте Лiпослав уже закусив вудила i сказав напрямки:

– Треба з цим кiнчати, поки Кiнь не прийшов у Київ, бо тодi вже буде пiзно.

Арпослав зрозумiв до чого йдеться, але туманно прорiк:

– Ти старший, брате.

У лузi рiки Збруч прокинувся князь Колослав перед вранiшньою зорею. Склавши вранiшню молитву, пiшов провiдати жертовного Коня. Пастухiв, якi стрiли його, вiдiслав. Кiнь зрiдка лише скубав стару траву, форкав, поглядав на схiд сонця, що вже ледь просвiтлiв. Закiнчувався серпень, i десь за млiючим теплом вже ховалася скляна прозорiсть. Князь Коло пiдiйшов до Коня i, взявши його за мiдне кiльце, погладив попiд шиєю. I тут у якусь частку митi вiн почув посвист стрiли, i поряд з його рукою у бiлу шию Коня вп'ялася стрiла. Озираючись, князь Колослав побачив, як до нього з-за кущiв верболозу швидко пiдходить старший брат Лiпослав, на ходу накладаючи другу стрiлу. Позад нього крокiв за п'ять поспiшав Арпослав з оголеним мечем.

«Друга стрiла для мене», – за тисячну частку митi встиг подумати князь Колослав i безпорадно озирнувся довкола. Ще за мить вiн побачив спис, що стримiв майже поряд, – його залишили тут пастухи. Коло метнувся до списа, i в цей час друга стрiла вп'ялася йому в груди. Проте тiло його ще було сильним i гнучким, ще смерть лише входила в оселю життя, ще князь Колослав устиг вихопити спис, вдарити ним Лiпослава, пробити його наскрiзь i разом з ним Арпослава, що якраз набiгав ззаду iз занесеним мечем. За ту тисячну частку митi, коли ще думки пробiгали в головi Колослава з неймовiрною швидкiстю, вiн не встиг подумати, чи то Арпослав теж хотiв на нього напасти, чи вiн хотiв убити Лiпослава за те, що той наважився убити молодшого брата, чи вiн хотiв його убити вже пiсля того, як Лiпослав уб'є Колослава, щоб самому залишитись спадкоємцем Великого стола? То було вiдомо лише Боговi. Князь Колослав дiяв у поривi бою i, тяжко поранений, останнiм могутнiм зусиллям пiдняв обох братiв на довгому пастушому списi i через себе, падаючи, кинув їх разом iз списом у рiку Збруч. I, вже падаючи, побачив бiля себе конаючого бiлого Коня. Ясночервона, як очi Коня, кров виступила навколо стрiли i потекла, нiби зачинаючий рiку струмок, вниз по бiлiй шиї. Кiнь борсався в передсмертних судомах, i червонi бризки кровi i кривавої пiни з рота Коня обляпали його бiлу шкiру, i листя, i траву, i рiчку. Було видно, що наступає осiнь. Тепле повiтря десь розтануло, i подув холодний вiтер.

Зiйшлися волхви, i князi, i люди. Дарбог-Сонце в цей час визирнуло з-за обрiю лише одним променем – Полелем. Ще люди дотумкувалися, що тут сталося, а волхви, мудрiсть яких була стiйкою перед лицем смертi, витягли стрiлу з шиї коня. Кiнь сконав i затих.

– Горе нам, князь Колослав помре! – Сказав головнiший волхв.