Василь Рубан - Бережа

– Хай наша Слава не вмре, не поляже од роду i довiку! Славний був князь Кий Палович Котигорошко, земля йому пухом, хай не довго вiн митариться на лузi з золотими пiвниками, хай нам Бог пошле достойних ворогiв, щоб помiрятися з ними силою.

Випив, стоячи, трунок, а те, що не допив, плеснув у вогонь. Вогонь зблискував вiд трунку бiлими язиками, i дух розпареного хмiльного меду слався над рiвниною. А поважнi мужi знову виголошували iм'я славного воїна, i отрок пiдносив йому братину. Так поступово братина-компанея iшла по колу за сонцем.

А за окремим довгим рушником волхви пригощали шiстдесятьох молодих воїнiв, за кожним келихом бризкаючи на їхнi поголенi пiд оселедець голови краплi вина з келихiв. Не раз i не два пiдносили вони до губiв золочений рiг з чар-трунком, i коли загальна тризна тiльки розгулася, всi шiстдесят козакiв уже ледве тримали голови на в'язах i в очах їхнiх зависла поволока. Тодi по двоє волхвiв взяли кожного юнака попiд руки i повели у шатра, якi великим колом оточували могилу. Там кожного юнака загорнули в бiлi коноплянi покривала, тодi загорнули в м'якi вовнянi коци i скручували їх кiнцi, аж поки душа не вилiтала з тiла. I тодi, як усi веселились i спiвали, волхви вичистили мертвi тiла юнакiв, наповнили товченим кiпером, насiнням селери, ладаном i висiвками, покрили воском. Вставили уздовж хребта вербовi кiлки, через шию аж до голови, i зашили. Потiм на попарних кiлках, вкопаних навколо могили, закрiпили по пiвколеса iз великих возiв. Переднiй обiд тримав плечi шiстдесяти забитих коней, а заднiй пiдпирав живiт бiля бедер. Народ пiсля тризни став вiддаля, тримаючи смолоскипи над головами. Волхви одягли на коней кантарки, щоб дати поводи юнакам в руки. Всiх шiстдесятьох набальзамованих юнакiв посадили на коней, нижнi кiнцi кiлкiв, що протикали юнакiв, уставили в отвори кiлкiв, якi протикали коней вздовж хребтiв. На непорушних лицях кiнної князевої сторожi, на мертвих очах коней, на металi кантарок виблискував вогонь вiд жертовного вогнища i смолоскипiв. Люди iз смолоскипами помалу вiдходили в темiнь, на верху могили ще горiло багаття, бiлiли рушники з поперекиданим посудом, i мовчазнi вершники з голими по пояс тiлами виблискували пiд промiнням холодного мiсяця. Та вiтер розвiвав жмутки чубiв на бритих головах князевої сторожi.

А берегом i рiчкою вервечками i поодинцi блискотiли рухливi вогнi смолоскипiв, розтiкаючись по обiйстях.

Синам князя Кия, якi народилися вiд княгинi Либiдь, залишились такi священнi речi: золотий рiг, пристебнутий до розцяцькованого вiйськового пояса, золотий плуг з ярмом i золота сокира-бартка. Троє його синiв – Лiпослав, Арпослав i Колослав – уже були дорослими мужами i мали дiтей. Коли найстарший син, Лiпослав, пiдiйшов до золотих речей, щоб забрати їх собi, як найстаршому синовi, який мав право по старому закону на вiтцеву владу i маєтки, золотий рiг з поясом i золота бартка спалахнули чарiвним вогнем i не далися йому в руки, i вiн змiг узяти лише золотого плуга з ярмом. Став вiн старiйшиною над старiйшинами землеробiв i пастухiв. Коли середульший син, Арпослав, пiдiйшов до золотих речей, щоб заволодiти ними, то золота сокира-бартка спалахнула чарiвним вогнем, а золотий рiг з поясом вiн забрав. Став пiсля того Арпослав волхвом над волхвами. Коли наймолодший син князя Кияна, Колослав, простягнув руку до золотої бартки, вона далася йому в руки, i став вiн князем над князями. Таким чином, Боже провидiння подiлило спiльноту українського народу, який до цього був трудiвником, воїном i волхвом ув однiй особi, на три стани. Колослав був мудрим князем-воїном i розважливим державцем.

Пiсля трьох рокiв князювання Колослав вирiшив iти походом на мiдян. Але перед тим хотiв пересвiдчитися, чи велика його країна i чи вона вся визнає його зверхню руку. Колослав наважився на жертву священного коня. По всiй Араянi було передано вiсть, що князь Колослав хоче принести в жертву бiлого коня. До Києва з'їхались побратими i родичi князя Колослава. Вiд роксоланiв прибули витязi пiд рукою князя Володимира, вiд сар'ягнiв – витязi пiд бунчуком князя Алана, вiд волинян – витязi з князем Дулiбом на чолi, вiд кiмар'ягнiв – витязi з князем Антом, вiд країнцiв – князь Дрегович з витязями. Зiбралася також дружина князя Колослава i тисяча воїв старiйшини Лiпослава. На тирловищi бiля Подолу, де був шмат рiвного низького берега, витязi змагалися в доблестi на заклад. Кидали хто якнайдалi сулицю, камiнь, стрiляли хто влучнiш з лукiв, скакали навперегони на конях i бiгали наввипередки. Силачi боролися, голi по пояс, а вправнi рубаки билися короткими тупими мечами пiд судом старiйших витязiв. А багато хто ходив у повному бойовому обладунку, з дорогою зброєю, обвiшаний засушеними шкiрами з голiв колишнiх ворогiв, були й такi, що носили цiлу людську шкiру, натягнуту на лозовий пiдрамник, якщо переможений ворог був дуже знаменитий. Мiняйли носили помiж куренями нову зброю, збрую, наїдки, а скоморохи самi веселилися i людей веселили. Осторонь спiвцi спiвали думи i бувальщини про подвиги витязiв Тарiйської землi.