Василь Рубан - Бережа

Пiдупав князь Кий на силi, i дiйшов до зрiлостi величезний, величний Олень, i жертовне тiло його було могутнє, єдине, прекрасне – призначене для жертви. Вже на околицях за Волгою i за Карпатами, за Чорним морем i за Балтiйським заворушилися грифони, химери, змiї, вовки i пардуси. Ах, якщо тiло дозрiває, то це жертва. I було пророцтво волхвовi волхвiв. Три тисячi рокiв рватимуть його могутнє тiло хижаки i розiрвуть на частини, i буде вiн жити по частинах, як розрубана змiя. I стане серед своєї країни як перекотиполе, як опале листя, як летючий пiсок у пустелi. I будуть запитувати зайди, мовляв, як звався цей народ, що оце стiльки могил залишив серед степiв i лiсостепiв Пiвнiчного Причорномор'я? I самi тарiйцi-українцi дивитимуться на могили своїх предкiв i говоритимуть:

– Ми не знаємо, хто лежить у цих могилах i по якому обряду вони похованi. Ми забули свого Бога, i Душi в нас нема. Бо Душа народу – це його Бог.

Але Душа народу прилетить через ворота розпростертих рук Бережi-Оранти, тої, що в Києвi, у Софiйському соборi пiд склепiнням дзвiницi. Але це тiло знову вiдродиться i Левом, i Тигром, i Ведмедем, i Вовком, i Мамутом, i Кабаном i нарештi зростеться в одне тiло – iм'я якому народ Тар'ягна. А в цiлому тiлi завжди, наче серце, пульсує Ядро. I стане говорити Ягна устами багатьох українських пророкiв-волхвiв, аж доки цi пророцтва не складуться у священну Книгу. Стане український народ молитися знову своєму Боговi, i буде дружна наша молитва! Прилетить Жар-птицею наша Душа з небес, вiд Ягни – небесного животворного вогню, – i заб'ється серце Оленя. Хто народився, той повинен умерти, щоб знову народитись.

Могутнiм був Золотий Олень, i не страшнi йому хижаки. Став зачахати князь Кий, i ще багато мало бути по ньому князiв, але все менших i менших, аж поки не перевелись вони нiнащо.

Зiбралися бiля рiчки Почайни у Священному гаю волхви i поставили собi шатра. У шатрах мiднi казани з водою, обкладенi камiнням i сухими дровами. Коли вода вiд вогнища нагрiлася, а камiння розпеклося, волхви кидали на камiння сiм'я конопель, а також кидали у воду розпечене камiння, умивались гарячою парою, очищались для гадання. Витерлись конопляними вибiленими рушниками, надягли поверх бiлих вишитих сорочок червонi довгi кожухи i вийшли з непокритими головами та й сiли кожен бiля свого куреня. Спершу гадали три вiдунки. Першу вiдунку звали Влада, другу – Слава, третю вiдунку звали Злата. Розкладали вони на земляних квадратних жертовниках гiлочки з червоної верби i бубонiли про себе лише їм вiдомi молитви. У Влади випало, що князя Кия кличуть предки у Вирiй, бо такий вищий закон: хто постарiв, той умирає. У Слави вийшло, що Великого князя Кия кличуть предки у Вирiй. А у Злати вийшло, що князь Кий тому заслаб, що князь Країнської землi Остромир поклявся вогнищем князя Кия i не дотримав свого слова.

Привели князя Остромира, вiн нещодавно лише прийшов з козакiв, ще не встигла вiдрости в нього чуприна, недавно одружився. Стрункий, гожий князь. На смерть прирiкала його вiдунка Злата. Князь Остромир повернувся лицем до жертовного вогнища, поклав руку на серце, схиливши голову, i голосно промовив:

– Богине Ягно-Мамо-Леле! Хай я буду проклятий тобою на вiки вiчнi, i нiколи душа моя не прилине до твоєї вiчної душi, i хай душа моя буде неприкаяна, хай твої перуни знищать мене i мiй рiд до дев'ятого колiна, якщо я коли-небудь не виконав своїх клятв.

Страшна була ця клятва, i волхви бiля своїх куренiв попадали на землю ниць, а люди, якi оточували Капище, стояли на схилах яру i сидiли на деревах, глухо зойкнули i затулили очi руками. Тодi з Храму вийшов волхв волхвiв i оголосив, що дев'ять волхвiв погадають на нутрощах молоденьких ягнят на справжнiсть Остромирової клятви. Дев'ять учнiв волхвiв пiшли у кошари князя Кия вiдiбрати дев'ять молодих ягнят. Коли дев'ять волхвiв принесли цих дев'ять ягнят у жертву Ягнi, нутрощi всiх дев'яти ягнят виявилися чистими, i волхви в один голос виголосили:

– У недомаганнях князя Кия виявляється воля Божа. Тар'ягн, воїн i рятiвник, кличе нашого князя.

Князь Кий, сивий, аж бiлий, наче снiг, сидiв на похiдному тронi, якого йому зробили славетнi майстри з мiста Бусла, тi, якi робили обладунок для Атiла. Довгi бiлi його пальцi нараз напружились на кiнцях пiдлокiтникiв, охоплюючи мiцно голови золотих кабанiв. Сила з усього тiла стеклася у цей потиск рук. Князь Кий промовив:

– Хай жереб вирiшить долю Злати i її найкревнiших, – i безсило прихилився до спинки трону.

Знову з Храму вийшов найперший волхв iз довгим посохом, а обабiч нього двоє молодших волхвiв, хоча всi троє були древнiми старцями, бо бороди, вуса i волосся в них були молочно-бiлими; найперший волхв – вищий, стрункий i сухорлявий.