Василь Рубан - Бережа

Вiдунка Злата колись була гарною чорнявою дiвкою i зараз ще була гарна. Кругловида, пов'язана чорною хусткою понад самими бровами, але в очах її поблискували недобрi вогнi. Коли вона почула голос великого князя Кия, її очi стали чорними i бездонними. Хтось iз гурту вигукнув:

– Вiдьма Чорнобогова!

Тодi двоє з молодших волхвiв зав'язали Златi очi чорною хусткою i дали в руки розмальований таємничими знаками горщик, обiпнутий бiлим полотном. Злата потрусила горщиком i вiддала першому волхву. Волох зняв з горщика полотно i витрусив жеребок на землю. Тодi зняв з очей Злати пов'язку, i вона глянула на землю. Жеребок лежав доверху чорним личком.

– Каюся, Велика богине Ягно! – заволала Злата. – Знарошне хотiла я погубити князя Остромира за те, що погордував моєю дочкою.

– Очищення, очищення! – залементувала юрба, i охочi почали зносити на велику купу хмиз, а волхви вкопали посеред кола, яке виклали з сухого хмизу люди, три стовпи i прив'язали до них Злату, її дочку i сина.

Хай звершиться! – виголосив найперший волхв i пiшов у Храм. З Храму вийшло троє волхвiв i запалили вiд жертовного вогню три смолоскипи. Потiм усi троє кинули смолоскипи у хмиз, стiна вогню затулила жертви вiд очей.

На другий день помер князь Кий. I сказали волхви дiвчатам з Києвої челядi i отрокам з молодшої дружини:

– Хто хоче супроводжувати князя Кия у Вирiй?

Багато було бажаючих iти зi своїм князем, але волхви вибрали лише одну найкращу – дiвчину Дарину i шiстдесят трьох юнакiв. Тiло князя Кия внесли в головну браму Храму, поставили перед фiгурою Бога Триглава, i перший волхв, стоячи перед марами з тiлом, вдивляючись у лице Бога, сказав:

– Дозволь, Боже, спорядити князя Кия в далеку дорогу.

– З Богом, – вiдгукнулося тихим голосом одинадцять волхвiв. Найголовнiший з них проказав:

– Дозволь, Боже, спорядити князя Кия у високу дорогу.

– З Богом, – вiдгукнулися волхви, i їхнiй шепiт наповнив Храм до самого верху.

– Дозволь, Боже, спорядити князя Кия в глибоку дорогу.

– З Богом, – вiдгукнувся Храм, i четверо молодих виученикiв пiдняли мари i занесли у правий притвор.

Над тiлом князя Кия волхви чаклували три днi, нарештi набальзамували, покрили його шаром воску, одягли в дорогу одежу, посадили на мари, засланi ведмежими шкурами i гарно вишитими полотнами, а мари висадили на шестиколiсний вiз, запряжений двома парами волiв. Тим часом зiбралися супроводжуючi iз побратимiв, родичiв i дружини бойової i рушили по головних тарiйських землях. Так об'їхали Українську, Кiмарiйську, Волинську, Слов'янську, Сарматську i Роксоланську землi, аж тодi знову привезли тiло князя Кия в город Київ. Справили тризну в дворi терема i понесли тiло на корабель. На кораблi посадили в курiнь, обтягнутий оленячими шкурами, на золочений похiдний трон. Прибрали його покiй чебрецем, любистком, шавлiєю, липою i вербою. Був мiсяць вересень, ще стояло майже лiто, але в повiтрi вже з'явилась прозорiсть.

Дарину в цей час готували, наче до шлюбу. В золотому вiнку з рiзноколiрними стьонжками в косах, вона веселилася, пила хмiльний трунок i їла найкращi страви. Двоє дiвчат невiдступно за нею ходили i виконували всi її забаганки, але разом з тим пильно стежили, щоб з нею не трапилось чогось непередбаченого. Вони роздягали її до сну i мили ноги. Перед останньою нiччю дiвчата розтерли на каменi шматки кипариса, кедра i ладану, пiдливаючи води. Потiм у лазнi обмазали цим тiстом її тiло i лице. На наступний день Дарину вимили теплою водою, i вона стала нiжною, запашною, чистою й бiлою. Вона ще була юнкою непорочною, i її тiло було прекрасне. Так вiльнонародженi тарiйськi жiнки готуються до ночi кохання, коли якийсь залюблений мужчина повiсить на її воза свою нагайку. I хоча має постiйного чоловiка, призначеного їй Сварогом, вона має право вирiшувати, чи прийняти їй на одну нiч закоханого мужа. Тому був у тарiйських чоловiкiв звичай говорити на всiх тарiйських дiтей «синку» або «доню» як признання свого вiтцiвства.

Так готували Дарину. пї вбрали у бiлу-бiлу пишно-пишно вишиту на манишцi i рукавах сорочку. Правий рукав був вишити жовтогарячими квiтами, а лiвий – синiми взорами. Зелена плахта, вишита червоними деревами, i бiлий шкiряний кептар, вишитий рiзноколiрними вовняними нитками, оторочений по краю хутром iз живота чорного бобра. На ноги взули також червонi сап'янцi, а поблiдлi щоки нарум'янили. Кругле рум'яне лице її було втомлене, але радiсне. Вона усмiхалась сонцю i спiвала пiсень.

Сонце, що вже ледь хилилось на захiд, а в його свiтлi з'явилась барва кровi, грало на хвилях, золотом скапувало з весел, вигравало на золоченiй головi i в рубiнових очах корабля, який тягнув на линвi корабель iз князем Києм в останню дорогу. I багато човнiв рiкою, а вершникiв i пiших по лiвому i по правому берегах Днiпра iшли до перевозiв, щоб пiд кiнець дня прийти на Поле поховання князiв, що було на березi Десни.