Василь Рубан - Бережа

Люди стояли по цiлому полю не суцiльним натовпом, а родами, селами, вулицями, на старих могилах i доокiл по рiвнинi. А навколо свiжовикопаної кiмнати, сiней, комори i стайнi для коней стояли 33 молодi воїни-вершники у повному бойовому обладунку в золочених шоломах, i кожен тримав пiд рукою довгий спис. I витягли корабель з води, поставили на сани i потягли до могили. Волхви, побратими i ближчi родичi поралися бiля корабля. В чотири кути вiдкритої князевої кiмнати-могили увiткнули 4 жезли iз бронзовими позолоченими навершями, що зображували Корову, Жiнку-матiр, Оленя i Ведмедя. На навершях було навiшано багато бронзових дзвiночкiв, проте їхнього мелодiйного дзвону не було чути серед могутнього приглушеного гамору тисяч людей. На кораблi стало троє сивих волхвiв i одна знахарка-волхвиня: баба могутньої статури, стара, худа i сутула, запнута до брiв чорною хусткою i в чорнiй свитi. А на щоглу корабля сiла сiра ворона, i її нiхто не проганяв.

Була п'ятниця. Сонце над обрiєм набрякло кров'ю. Привели Дарину. Поставили на порiг чотирикутної дерев'яної фiгури, що зображувала пройму дверей, лутки були обгорнутi червоними стрiчками. Троє сильних мужiв пiдняли фiгуру разом з Дариною на рiвень грудей. Дарина вигукнула:

– Ось я бачу свого батька й матiр! – пї опустили, а тодi знову пiдняли. Дарина знову вигукнула: – Ось усi ранiше померлi родичi мої сидять у квiтучому саду! – пї знову опустили, а тодi знову пiдняли втретє: – Ось я бачу свого володаря, що сидить у саду, а сад гарний, зелений, i з ним мужi i отроки, i ось вiн кличе мене, так ведiть же мене до нього!

Даринi подали курку, вона вiдрiзала їй голову i кинула на корабель. Тодi всi побратими i родичi стали попарно i заплели руки, i Дарина пiшла по руках на корабель. На її грудях пересипалося дев'ять разкiв зеленого намиста i золота коробочка, бiля якої на кiльцi висiв невеликий кинджал у шкiрянiй золоченiй пiхвi з золоченим рукiв'ям, обсипаним дiамантами на яблуку. Прийшла старша вiйськова дружина князя в повному бойовому обладунку, але пiшо, i стала доокiл могили, а волхв подав Даринi келих iз п'янким трунком, Дарина випила i почала спiвати. Тодi волхви дали їй ще один келих трунку i попiд руки пiдвели до входу в курiнь. Довго Дарина допивала той трунок, спiваючи в перервах мiж ковтками, нарештi волхвиня в чорнiй хустцi їй шепнула:

– Пора, доню!

I Дарина глянула невидющим поглядом десь понад людьми, вихопила з пiхви кинджал i поспiшно, майже не розмахуючись, вдарила ним себе в груди. I вдарили мечi плазом об щити, заспiвали жiнки веселої прощальної, а волхвиня пiдхопила Дарину, ще не встигла кров виступити з-пiд рукiв'я, швиденько завела в курiнь i уже, як нiхто не бачив, увiгнала їй пiд лiву лопатку жертовний нiж. Обгорнула її червоним покривалом, зняла корону i запнула чорну хустку, вишивану великими червоними маками, посадила бiля нiг князя Кия. пї володар сидiв i дивився вже аж на Той свiт, i двоє волхвiв узяли князя на руки, пiдтримуючи пiд плечi, i знесли в пiдземний дiм; за ним винесли Дарину, закутану в покривала, i посадили бiля князя Кия. I принесли хлiба, м'яса, вина i поставили бiля них в горщиках. Тодi волхви пiдiйшли до невеликого гурту людей i взяли пiд руки виночерпiя, тiлоохоронця i конюха, розвели по пiдземних покоях, умертвили коцом, розiклали по своїх мiсцях. Потiм розсiкли собаку i кинули бiля входу. Потiм принесли князеву зброю i поклали в коморi. Потiм загнали до поту двох коней, розсiкли мечами i вкинули в стайню, тодi привели двох корiв-первiсток, зарiзали i поклали в могилу, тодi двох молодих овечок, двоє кiз, пiвня i курку зарiзали i вкинули в могилу. Тодi перекрили могилу колодами i солом'яними матами i сипали землю жменями, шапками, возили возами i сипали, сипали, сипали, доки могила не стала вища за iншi. Потiм поставили на могилi дерев'яний образ Тар'ягна, помили руки й лиця у водах Десни i сiли справляти тризну тут же, на березi.

Через рiк, коли душа князя, попрощавшись iз Цим свiтом, мала iти на Той свiт, на луги очищення i перевтiлення, було влаштовано на могилi князя Кия годовини – тризну велику. На могилi i навколо неї постелили довжелезнi рушники, наставили страв i трункiв. Дружина князя Кия, побратими i родичi славили князя Кия, згадували походи, їли i пили. Бiля самої фiгури Тар'ягна встановили велику дубову бочку, налили її п'янким медом, i двоє поважних мужiв закликали:

Пiднесемо цю компанею Буй-туровi, який нi з одної битви не прийшов без ворожої голови, тому, хто носить найважчу пiсля князя Кия булаву i вбиває одним ударом i вершника, й коня.

Отрок, який ще не вбив жодного ворога, брав обiруч подвоєну братину i пiдносив Буй-туровi. Буй-тур брав келих-двiйнятко i проголошував: