Василь Рубан - Бережа

Сiли побратими на своїх добрих коней та й рушили у дальню дорогу. Коли ж напала на них у дорозi страшна недуга. Як надихались вони чаду вiд Нечистої сили, то у Кия на тiлi почали з'являтися вавки, Щек не мiг напитися – все йому хотiлося пити, а Xорив не мiг нiяк наїстися, все йому хотiлось їсти. Стали побратими худющi i, похнюпленi, їхали, куди дорога вела. Коли назустрiч їм бiлий-бiлий Дiд. Зажуренi, вони навiть не привiтались, тодi Кий схаменувся, завернув коня та й каже:

Добридень, Дiдусю. Нас така недуга до землi пригнула, що й привiтатись забули, а нас же батьки вчили старших шанувати.

Дiд їм каже:

– А куди ви їдете? То, може, й мене вiзьмiть, я вам дорогу до Великої Знахарки покажу, бо далека вам дорога, а здоров'я вас покинуло.

Сiв Дiдо-Всевiдо на круп Києвого коня, i поїхали вони далi. пдуть, а Дiдо бувальщини розказує:

Добре, синки, що старших шануєте. От колись було на нашiй землi – старих не шанували. Як уже старе не може чи то з сулицею, чи то за чепiгами ходити, чи вже не може i за дiтьми доглянути, то лобанили i справляли похоронну утчу. Один син дуже любив свого батька, i коли община стала йому говорити, що це зайвий рот, все батька виправдовував: вiн, мовляв, ще менi дiтей глядить, хоча, як приходила весна, то син, щоб сусiди не бачили, виносив батька на призьбу i садовив грiтись на сонечку, бо той уже сам i вийти не мiг. Сказано, чоловiк пережив сам себе, проте Яма не приходила по нього. Аж незабаром настав дуже важкий рiк для народу. Зима була холодна, i весна холодна i затяжна. Люди поїли все, i дiйшло навiть до того, що поїли i насiннєве зерно. Так перебились ще й корiнням до того часу, коли можна було копати землю, а от що кинути в неї, щоб вона вродила, – не було. I от батько люблячого сина, який дожив до цiєї весни, порадив людям розкидати по землi торiшнiй околот, i жито зiйшло. Бог дав, не дуже густо, але колоски були, як прачi, 3 того часу старих людей стали поважати i догодовувати їх до смертi. Отак-то. А ви, молодцi, куди мандруєте?

– Та оце їдемо в країну амажонок, там треба ще з могутньою Дiвою на борню стати, а оце напала недуга, здоров'я покидає, так що Щек не може нiяк напитися, i я його зву П'ю не нап'юся, а Хорив не може нiяк наїстися, i я його зву пм не наїмся, але воно не так смiшно, як сумно, бо вони все навкiл поїдають i випивають i залишається голий степ. I все це нам пороблено Нечистою силою.

Аж ось степ закiнчився, i в'їхали витязi на Великий Луг. Висока зелена шовкова трава, мiсцями – блакитнi озера, мiсцями – пагорби з могутнiми дубовими гаями. Над Лугом прозорий iмлистий серпанок, пахощi трав, сюрчання коникiв i пташиний спiв. Витязi вiд тiєї розкошi стали наче п'янi. Тут вийшли їхнi конi на простору галявину, посеред галявини росла величезна Iва. Росла та Iва на маленькому островi, навколо якого було кругле озеро, котре звалося Бублик. На маленькому острiвцi пiд Iвою ходила Коза i об'їдала листя, а на її вершку сидiла Орлиця. Посерединi по товстелезному гiллi ходило чотири Оленi i їли вербове листя. Навколо озера Бублик дванадцять русалок водило хоровод.

Першу русалку звати – Господиня.

Другу – Водана, мудра, iз дзеркалом, у якому можна було бачити все, що було i що буде.

Третьою була Вiра, вона навiювала юнакам i юнкам думки про кохання i була дуже гарячою, у вiнку з червоних троянд.

Четверта – Надiя, дуже нiжна, наче тепла вода, у якiй зароджується всяка живнiсть.

П'яту русалку звали Любов, гаряча i нiжна водночас, яка у бiлiй, наче туман, фатi ходила по вершечках трав.

Шосту звати Вiдьма, вона могла бути i гарячою, i холодною, знала властивостi всiх трав, струмкiв i каменiв i могла вилiкувати всяку недугу.

Сьома Дiва опiкувалась цнотою дiвчат i надiляла їх полохливiстю перед чоловiчим сажалом.

Восьма була Молодиця, яка клопоталася замiжнiми жiнками, вийшла замiж за Ора, а Ор пiшов орати степ, тепер її доля – то любов, то розлука.

Дев'яту звати Лона, опiкується жiночим лоном, доглядає плоди, ходить з розпущеним волоссям i має на головi золоту пов'язку.

Десятою була Ловка, яка ловить серця юнок i юнакiв у солом'яний кошик i питає дозволу в Господинi, чи їх з'єднувати. Як отримає дозвiл, то пускає кошик пливти по водi, а як не отримає, то серця випурхують з кошика горлицями.

Одинадцята – Соня, вона склеплює очi втомленим вiд кохання солодким сном i оберiгає їх увi снi.

Дванадцята – Гнана, яка є гiнцем у любовних i господарських справах, а також гонить людське серце до нових пригод i втiх.

Коли витязi на конях з'явились на галявинi, русалки з вереском шугнули у високу лугову траву. З трьох бокiв пiд'їхали витязi до озера Бублик, щоб напоїти коней. Як тiльки їхнi конi нахилились до води й витязi глянули у ще не торкнуте гладеньке дзеркало води, свiт одразу ж у їхнiх очах перевернувся, i вони очутились на Дивi.