Василь Рубан - Бережа

– Навiщо ковалi викували таку важку булаву, як нею не те що махати, а й пiдняти її не можна!

– Це колись були на землi такi могутнi люди, та не вмирили помiж себе, побили один одного отакими булавами, а одна булава вам на пам'ять зосталася, – каже їм старезний дiд, – щоб ми знали про те, що, мовляв, не роби булаву бiльшу за себе, бо вона займе все мiсце, а нам не буде де жити.

– Як це булава може зайняти всю землю? – запитує молоденький козак.

– А так, що давнi люди не все нам просто розказали, а про дещо лише натякнули, щоб ми i самi здогадалися, – повчає дiд.

Кий свою булаву взяв i став перед князiвною Галею. Обнялись вони, а Кий i каже:

– Бачу я, що ти мене любиш, i я тебе люблю, але якщо хочеш бути моєю, то треба ще почекати п'ять рокiв, бо на менi обiтниця козакувати доти, доки не зборю у герцi могутню Дiву. Хочеш – чекай, а не хочеш, ось женихiв повен двiр.

А людям вiн сказав:

– Я, Тар'я-Країн-Котигорошко, мушу пройти шлях свого прапрапрапрадiда, бо козак без походу – як дiвчина без роду.

Пiшов Кий далi. Iшов та й iшов, аж приходить у город Волин. Дивиться, а там люди самi рало тягають, солоним кривавим потом свою ниву засiвають.

– А де ж, люди добрi, вашi воли?

– Немає. Дванадцятиголовий змiй Жеретiй пожер. Ще є трохи худоби на розвiд, то цiєї ночi прилетить та доїсть, а тодi i нас їсти почне.

– А кудою вiн ходить?

– Вiн не ходить, а на конi їздить, на тому, що жар їсть, полум'я п'є, як бiжить – дерева листя опускають.

Пiшов Кий до мосту, кудою змiй Жеретiй їздив, сiв пiд мостом i став чекати ночi. Коли ж пiвнiч настала, пiвнi проспiвали, задвигтiла земля. Чує Кий – питається Жеретiй свого коня:

– Чого це ти, коню, спiткнувся, адже проти нашої сили немає супротивної сили. к тiльки Котигорошко, що його Києм звуть, але вiн на Тому свiтi в мого брата Дiдька загостився, а хто в мого брата в гостях, то вже його не знайдеш i по костях. Звiдти i ворон костi не донесе.

– Ворон костi не донесе, а путнiй козак пiшки дiйде, – озвався Кий.

– Чи битися, чи миритись прийшов?

– Помирить нас, либонь, сира земля-мати.

Бились вони, бились. У Жеретiя з 12 голiв лише три зосталося, а Кий уже по пояс землю ногами вибив, от-от зовсiм охляне.

– Слухай, – говорить змiй, – у тебе батько був?

– Та, либонь, був батько – князь Тар'я-Країн-Палкий, але я його не пам'ятаю, бо вiн пiшов у похiд пiд Трою, як я ще тiльки зачатий був.

– Тож твiй батько, як робив важку справу, вiдпочивав?

– А що, вiдпочивав. Не може людина працювати без перепочинку.

– От давай i ми вiдпочинемо.

– Давай.

– На цьому мосту ми вже всю землю вибили, – хитрує далi Жеретiй, – а за дев'ять верстов вiдсiль є залiзний мiст. От туди завтра вночi i приходь.

– Добре, – говорить Кий.

Змiй на свого коня – i полетiв, а Кий пiшов до джерела, щоб напитися, а вже почало на день займатися. Бачить Кий, стоять бiля джерела два прекрасних юнаки у повному бойовому обладунку, коней за вуздечки тримають i вже от-от хочуть вихоплюватися на коней.

– Стiйте, козаки! – гукнув їм Кий.

Притримали вони своїх коней. Пiд одним юнаком кiнь бiлий, як вогонь, а пiд другим чорний, наче темна весняна нiч. Один юнак бiлявий, а другий чорнявий.

– Мене звуть Києм, а як вас звати, козаки?

– Я звуся Щек, – сказав чорнявий. – Я добрий Дух ночi.

– А я звуся Хорив, – сказав бiлявий юнак. – Я добрий Дух дня. Ми iдемо вiдсiля, бо тут завiвся злий Дух ночi i дня, i нема витязя, щоб його перемiг. Але той витязь без нас не зможе перемогти Жеретiя, а ми без нього не зможемо перемогти.

– А я Тар'я-Країн-Кий, син Пала, тiльки що з тим Жеретiєм цiлу нiч бився, але нi вiн мене, нi я його не зборов. Як сам б'єшся, то нiкому i води подати. Може б, поїхали, молодцi, зi мною до залiзного мосту та разом дамо тому Жеретiєвi раду?

Скрiпили вони побратимство та й пiшли до залiзного мосту. Посiдали пiд мостом, аж Жеретiй їде, всi дванадцять голiв змiя гарячий дим виригують.

– Як я йому голову зiб'ю, то ти, Щек, бери голову за вуха i геть вiдкидай, а ти, Хорив, те мiсце, де голова була, розпеченим до червона мечем припiкай, а я вже буду києм махати, то, може, таким чином удасться його трохи налякати, – радить Кий.

Почали вони з Жеретiєм бiй, i таки за нiч i день зосталася з нього купа попелу. Кий осiдлав того коня, що жар їсть, полум'я п'є, i поїхали вони далi. Бачать, волиняни до мосту останню худобу женуть.

– А женiть ви цю худобу на пашу, та не забувайте i помiч нашу, як хто iз наших родiв тарiйських до вас коли приб'ється, хай йому у вас смачно поїсться i поп'ється, – сказав їм Кий.

Тут волинськi старiйшини наперед виступають, до козакiв-молодцiв, своїх заступникiв, крилате слово промовляють: