Василь Рубан - Бережа

Кий каже:

– Ковтнемо, браття, по черзi iз цiєї братини по одному разу, а лишок виллємо на землю бiля вогню.

Так i зробили.

– Тепер ми побратими, i нiхто хай не криється iз своєю бiдою, а гуртом ми непоборнi. Цей дiдок, видать, самого Горинича брат, пiдемо його шукати.

А Дiдько того дуба тяг-тяг, що видно за ним волочений слiд. Так дiйшли побратими аж до глибокої ями, що дна їй не видно. Тут Дiдько бороду свою звiльнив i у ямi зник. Прив'язали вони до того дуба мотузку i спустились аж на Той свiт, а там нема дороги, саме бескеття. Став Вернигора тi скелi вергати, дорогу товариству прокладати. Нарештi гори скiнчилися, i вони побачили безкiнечний зелений луг, який цвiв медунками, воловим оком, смiлкою, кульбабою, дзвониками синiми i фiолетовими, жовтцем, лататтям, зiрочками, кiнським щавлем, в'язiлем i iншими дивними квiтами. По лузi ходили золотi пiвники i гарно спiвали, а людськi тiнi блукали за пiвниками i пасли їх, тримаючи в руках гiлки з нев'янучим вишневим цвiтом.

– Це, браття, той луг, де душi людськi блаженствують, перед тим як з'єднатися з неосяжною Ягною, – сказав Кий. – Але поспiшаймо звiдси, бо живих людей чекає живе дiло.

За якийсь там час перейшли вони луг, що весь час цвiте, i пiдiйшли до стiни чорного лiсу. Далi пройти було нiяк.

– Це вже моя робота, – сказав Вернидуб i почав дерева валити. Нарештi пройшли вони лiс i вийшли на берег могутньої рiки. Вода у рiцi була бурхлива й чорна, i кишiло в нiй повно чи то риб, чи то жаб, чи то тритонiв, а може, й слимакiв, та й черви вилися нескiнченними нитками. Пiд ближчим берегом вся ця твар ворушилася, пiд протилежним плавала догори бiлими пузами. Деяких вода викинула на той пологий берег, i вони закам'янiли.

– Це межа мертвого i живого, – сказав Кий. – Це Чорна рiка смертi, це передсмертна мука грiшним i миттєва кончина праведним.

На другому березi рiчки вони побачили безкiнечнi болота, якi булькали смердючими газами. Тут Крутивус вуса покрутив, вода у рiчцi i болотах розступилася, i товаришi попростували далi. Болота були повнi людських тiней, обплутаних чорними i рябими п'явками, вкритих комарами, клiщами, виразками. Посеред болiт чорнiв високий i широкий палац, банi якого свiтилися червоним золотом, що розсiювало над болотами червонувате свiтло.

– Це, товариство, луг, де люди, що не шанували Ягни i її законiв, вимокають кожна душа по 300 рокiв, щоб потiм перелетiти через рiку Смертi на луг, який вiчно цвiте, i стати квiтами, а тодi ще через 300 рокiв стати золотими пiвниками, а тодi ще через 300 рокiв – пастухами пiвникiв, а тодi ще через 300 рокiв увiйти в лоно Ягни, щоб потiм знову стати душами наших дiтей. За цей довгий час перевтiлень душа зовсiм забуває своє попереднє плотське життя i вiдчуває себе наново молодою, проте туга за Божистою суттю завжди живе у людськiй душi, – сказав Кий. – Може, он у тому палацi i Дiдько проживає?

Зайшли вони у чорний палац, аж вибiгає їм назустрiч князiвна, та така гарна, що, здається, у свiтi кращої немає.

– Ой, – каже, – люди добрi, чого ви сюди зайшли?

– Та шукаємо дiда маленького, що борода по землi волочиться, хочемо його порiшити, щоб галичанам дрова у лiсi брати не заважав.

– Це ж вiн мене у галицького князя кiмарiйського украв ще дiвчам, а оце хоче за жiнку брати.

– Ну, цього вже йому не буде!

– А вбити цього дiда не можна, бо вiн вiчний князь чортового болота, що оце кишить грiшниками, гаддям i п'явками на страх i для покути.

– А що ж йому можна зробити?

– Йому можна лише бороду утяти, тодi вiн не буде на наш свiт аж 300 лiт лiтати, i люди не будуть 300 лiт хворiти, а вмиратимуть лише вiд старостi у 150 рокiв. Хто ж Дiдьковi бороду втне, той буде жити аж 300 рокiв i князюватиме щасливо, i народ його буде щасливий, i не буде у всьому свiтi тому народовi супротивної сили. Але треба, щоб це був прямий нащадок Тар'ягна, бо Дiдько дуже сильний.

– Як не можна його убити, то хоч бороду утну, – каже Кий.

Аж ось i Дiдько прилетiв. Кий його зразу за бороду, нiж з-за халяви витяг. Проситься Дiдько:

– Випусти мене, Кию, що загадаєш, те i зроблю.

– Ось їх запитай, – показує Кий на товаришiв, – ти перед ними в боргу.

– Хай нас на наш свiт винесе, – заявив Вернигора, i всi пристали на його слово. А Дiдько собi думає: «пх я винесу, вони менi не страшнi, а от Кий хай би у болотi загруз, страшно на свiтi жити, як вiн живий».

От Дiдько й каже:

– Вас трьох i князiвну я ще якось за раз донесу, хоча свiт i не близький, а Кия можу донести лише одного, i то без булави.

Думали товаришi, думали, щоб якось разом полетiти, i нiчого не придумали, тодi князiвна i каже: