Василь Рубан - Бережа

– Що це ми справдi воюємо з ними, наче з рiвними? Берiмо трiйчатi батоги – i гайда! Раби ще не забули, що таке трiйчатка!

I пiшли слов'яни на приступ iз трiйчатими пугами. Як тiльки воїни князя Кощiя почули свист батогiв, то покидали мечi i сулицi та, обхопивши голови руками, поставали на колiна. Раба Кощiя Скидан звелiв посадити в князiвське сiдло i пiд нагаями везти до становища. Там Кощiя ослiпили i прикували до казана з молоком, щоб вiн до кiнця своїх днiв збивав масло. З того часу повелася серед слов'ян приказка: «сiсти в сiдло Кощiєве», тобто загубити все.

В той час, як тар'ягни воювали пiд Троєю, забравши iз собою кращих витязiв, збiднiла Тарiйська земля на звитяжцiв. Прилетiв iз пiвнiчного краю Змiй Горинич iз своїм змiїним кодлом i полонив тарiйську люднiсть, наклавши на весь край i на кожен город чи село чорну покуту, через те, що Авхат забрав iз собою в похiд чарiвну бартку.

У мiстi Переяславi-на-Дунаї внадився Змiй красти дiтей з княжого роду i кидати їх у темницю. Пожурилися країнцi. Пiшов князь Палкий на вiйну з Троєю, а його чотирьох синiв i дочку Змiй украв. Там, де Змiй у свiй лiсовий палац ходить, – борозна вiд хвоста. Ходила одного разу Палова дружина, княгиня Яснослава, зеленим долом та набрела на поле червоного горошку. На тому полi деякi квiти ще квiтнугь, а знизу вже стручки. Проказувала княгиня Яснослава подумки таку молитву:

– Ягно-Вогненне Диво-Золота Оленице, спаси i помилуй мiй народ, мiй рiд! Дай менi снаги, щоб народити сина такого дужого, аби вiн змiг побороти Змiя Горинича i все його кодло.

Тут один стручок горошку трiснув, на простягнуту долоню княгинi Яснослави упала червона горошина. Взяла Яснослава i проковтнула ту горошину. А була та горошина не простою, бо як вiдчинив Тар'ягн колись скриньку з шершнями, де жила душа Золотого кабана, то сам розлетiвся на безлiч щасливих днiв для людей, а на землю упало три безсмертних краплi кровi iз безсмертного серця Тар'ягна – одна краплина стала зiгрiваючим вогнем для людей, друга упала в душу Лада i Лади i запалала невгасимою взаємною любов'ю мiж чоловiком i жiнкою, а третя впала на стебло гороху.

Народила княгиня Яснослава сина i назвала його Котигорошком. Як виповнилось йому сiм лiт, прилетiв Змiй, щоб його забрати i кинути у темницю. Проте малий Котигорошко вперся, i Змiй не змiг вiдiрвати його вiд землi. Злякався Змiй i закляв Котигорошка, щоб вiн не мiг устати на ноги. Сидiв пiсля того Котигорошко в хатi на печi, хоча не переставав рости дуже швидко. Княгиня Яснослава плакала i благала:

– Ягно-Дивна-Жива, всеплодющая Мати,

допоможи моєму синовi устати,

Змiя дiстати,

своїх братiв i сестру iз полону визволяти.

Аж ось якогось часу, коли у князiвських покоях нiкого не було, заходить до них у хату бiлий-бiлий дiд та й каже Котигорошковi:

– Помилуй, Боже, бiдного старця. Котигорошко обзивається з печi:

– Хлiб на столi, дiдусю, вiдрiжте собi, а вода в кадубi – пийте на здоров'я, а я немощний: на ноги не можу встати, хоча руками обiддя гну.

-Як даси, сину, перед лицем Дарбога iменем Перуна три клятви, то ноги тебе носитимуть.

– Якщо, дiду, цi клятви княжого iменi достойнi, то я їх скажу.

– Чого ж бо вони були б не достойнi, коли посилаються тобi самою Ягною! Ось цi обiтницi:

Нiколи нiкого iз свого роду-племенi не вбивати, нещасного одноплемiнника iз бiди виручати.

Вогонь святий, землю i воду шанувати.

Не одружуватись доти, доки у триразовому герцi не збореш могутню дiву-поляницю.

Проказав Котигорошко три обiтницi i почув у ногах легкiсть, устав i набрав дiдовi кухоль води. Ковтнув дiд iз кухля води та й дає Котигорошку раз ковтнути. Ковтнув i Котигорошко води. Одтулив бiлий-бiлий дiд заслонку в печi, а притухлий жар так бiлим полум'ям i бухнув.

Тепер, Котигорошку, одну мить на вогонь подивися, а за другу – навколо себе обернися, стань лицем до красного кутка i прокажи молитву на славу Ягнi.

Як Котигорошко все це зробив, дiд йому й каже:

– Тепер Змiєве закляття з тебе зняте, iди у свiт i роби добро, та пам'ятай свої обiтницi, – i зник.

Котигорошко сюди-туди по хатi крутився, не мiг уторопати, куди дiд подiвся, лише у вiдчинене вiкно падав на край печi сонячний зайчик – Дарбожий синок Лель.

А в той час люди у мiстi Переяславi-на-Дунаї посеред вiчового майдану колодязь копали, але мусили покинути, бо наткнулись на твердь, якої нi лопата, нi кайло не брали Зараз бiля криницi нiкого не було. Котигорошко у ту криницю спустився, витягнув той камiнь нагору. Ледве вiн вилiз, як у криницi почала прибувати вода. Придивився Котигорошко до каменя, аж то шматок руди. Узяв Котигорошко той шмат залiзної руди на плечi та й пiшов до кузнi, а люди побачили, що в нього така страшна сила, та й злякалися. Дехто пропонував його вбити, бо такого дужака, як виросте, не втримає нiяка громадська сила. Громада i згоджувалась, i боялася. Тим часом Котигорошко прийшов до кузнi, а там той дiд сидить, який його зцiлив.