Василь Рубан - Бережа

Атiл додав:

– Тож i звичай дозволяє мати лише трьох побратимiв.

Пал продовжив, хоча взагалi був неговiркий, а от сьогоднi слова зривалось з язика, наче краплi води з переповненого срiбною росою зеленого листка, коли вони, наче розплавлене срiбло, скочуються i не залишають за собою мокрого слiду:

– Багато хто набивався до тебе, Атiле, в побратими, але ти хоча i найдоблеснiший серед iнших, проте занадто гордий своєю силою i нi вiд кого не хочеш залежати, а в дружбi, а тим паче в побратимствi, ти належиш побратимовi, а вiн тобi. Для справжнього побратимства потрiбна безмежна самопожертва. От так було трапилося з Клером i Кедором з нашого українського роду. Пiдняли вони старого руса на заднi лапи, i Клер вже мав загородити йому списа пiд лiвий сосок, але перечепився за буреломину i впав навзнак, а ведмiдь кинувся на нього i став роздирати груди i горло лапами i зубами. Коли Кедор пiдбiг до них зi своєї стежки, вiн побачив, що побратимовi не допоможе, але кинувся на руса ззаду i став голими руками роздирати йому пащу. Ведмiдь розвернувся i став душити Кедора, i хоча той устиг загнати вуйковi меч у живiт, проте i його ведмiдь доконав. Ми поховали їх разом, а ведмедя неподалiк їхньої могили. Я сказав би, що дружба – це тепло, яке зiгрiває хату, а побратимство – це вогонь, який розплавлює залiзо i може спопелити навiть душу. Хоча душа священна i не горить навiть у вогнi.

Атiл теж перейнявся глибинним трепетом i додав:

– Бачу я, що побратимство – це почуття високе i достойне мужа доблесного. Це клич потаємний до єдностi колись єдиної людської душi, розiрваної численними народженнями. В побратимствi не може бути боязнi за те, що побратим буде спекулювати на почуттях побратима, адже вчинки побратими творять лише за велiнням власного серця, його поривом. Серце у побратима повинне бути чесним, наче усмiшка немовляти.

Довго потiм мовчали вони, дивлячись на догораюче багаття, а тодi Атiл запитав:

– Пале, а чи не хотiв би ти стати менi побратимом?

В Пала перехопило дух i застрягли слова в горлi. Вiн не мiг нiчого сказати i став боятися, що Атiл зрозумiє це як вiдмову, тому протягнув Авхатовi правицю i мiцно потиснув руку. Вiн, набагато нiжнiший душею за Атiла, навiть зробив порив поцiлувати його, проте засоромився i прохрипiв:

– Я згоден.

– Завтра ми при свiдках вчинимо обряд, – твердо сказав Атiл, i в голосi його почулося самозречення.

Греки з цiкавiстю спостерiгали, як тар'ягни вчиняють обряд побратимства, i говорили мiж собою:

– Ахiлл i Патрокл стали побратимами.

Аж тут пiд Трою прибули амажонки, союзницi Трої. На чолi з княгинею Роксаною, вони навалилися з троянцями на ахейцiв i потiснили їх вiд стiн Трої до морського узбережжя. В цей час на поле бою виступили тарiйцi, i поперед них князь Атiл на своїй чудовiй бойовiй колiсницi, яка була видовбана з цiлого шматка дуба, що рiс колись у Гiлеї на Славутичевих берегах. Люто накинулась Роксана на Атiла. Кинула один спис, та вiн зламався об залiзну Атiлову броню, кинула другий i вiн влучив у Атiлового вiзничого. Тенькнуло серце у Роксани, бо вiдчула, що Бог залишає її. Розлючений Атiл махнув своїм величезним списом i наскрiзь пробив Роксаниного коня i ногу Роксани. Не змiгши витягнути сулицю з коня, що завалився набiк, Атiл мечем вiдтяв витязю голову. Коли ж вiн зняв з голови шолом, то побачив, що це голова прекрасної жiнки у розквiтi жiночої краси i сили. Рука Атiла безсило випустила голову Роксани, бо до серця йому пiдступила смертельна нудьга. Йому пригадалося провiщення, що вiн помре пiсля того, як у смертельному герцi уб'є жiнку.

Амажонки зав'язали жорстокий бiй за тiло Роксани i вiдбили його у кiмарiйцiв, бо Атiл у цьому бою вже не брав участi. У бою за тiло Роксани загинуло ще сiм амажонок, пiсля чого вони перестали боронити Трою.

Коли Атiл повернувся з цього бою, дiзнався, що цар царiв грецького вiйська Агамемнон прислав своїх вiрних i вони забрали з Атiлового куреня найкращу бранку – княгиню Брiсеїду. Розлючений Атiл розкидав свiй курiнь, порубав бойовi колiсницi i розiгнав челядь:

– На герць цього смердючого ахейця! – кричав Атiл. – I старiйшини, i кiмарiйськi князi, i скоморохи, як могли заспокоювали Атiла, нарештi прийшов Одiссей i сказав, що Агамемнон поверне йому бранку, аби вiн угомонився i не викликав Агамемнона на герць. Бо вiйсько грекiв не може ризикувати життям свого головного призвiдця. Атiл трохи заспокоївся, а тодi сказав:

– Хай тiшиться нею, але мої тарiйцi не будуть воювати за Трою. Ми подивимося, як ви самi подужаєте троянцiв.