Василь Рубан - Бережа

Троянцi вiдтiснили грекiв аж до самих кораблiв i вже запалили крайнi, Атiл вперто готував свої кораблi до вiдплиття додому. За десять рокiв спiльної вiйни кiмарiйцi здружилися з ахейцями, i нiжне Палове серце розривалося, коли вiн бачив, як никнуть пiд троянськими мечами ахейськi голови. Тому князь Палкий упросив Атiла, щоб той дозволив Паловi одягти Атiлову броню i повести тарiйцiв у бiй. Трояни були вiдкинутi аж до стiн Трої, але в цьому бою троянський царенко Гектор убив Пала. Розлючений i роз'ятрений втратою побратима, Атiл у наступному бою убив Гектора, прив'язав його до колiсницi i волочив навколо Трої, але i сам Атiл був незабаром убитий Парiсом стрiлою у п'яту . Це єдине мiсце у Атiловому обладунку було iз чистого золота, в той час як панцир був залiзним. Ковалi, якi робили панцир Атiловi, за законом тарiйцiв, якусь одну частину, обладунку зробили з чистого золота, знак останньої боротьби Трояна з Золотим кабаном. На чолi кiмарiйцiв став князь Напiй, а на чолi країнцiв князь Любим.

На кiнець десятого року облоги ахейцi з намови Богiв зробили великого дерев'яного коня i вiдпливли вiд берегiв Трої. Коли ж троянцi, святкуючи перемогу, затягли коня в мiсто, вночi з коня вийшли наймогутнiшi грецькi i тарiйськi герої – i почалася рiзанина, бо вночi кораблi знову пристали до берега, й ахейцi разом з тарiйцями пiшли на штурм. Розграбувавши Трою i подiливши здобич, ахейцi її спалили i зруйнували.

Кораблi пiд проводом князя Напоя прибули до Кримського побережжя. Там, де вони пристали до берега, виникло мiсто Напа.

Багату здобич везли тарiйцi з собою, але не було серед них багатьох їхнiх бойових товаришiв, i зокрема князiв Атiла i Палкого. Разом з бранцями i бранками, золотом, срiблом, оксамитами, мечами, луками, коштовним посудом, царським троном i багатьма iншими речами привiз князь Напiй iз собою i слiпого кобзаря, який лишень почув у захопленiй Трої мову тарiйцiв, як зразу почав проситися, щоб забрали його з собою. Його взяли, бо вiн мав на пососi верхiвку вiд бунчука, яку споконвiку носило плем'я кiмарiйцiв, – мiдну Бережу. Мiг вiн i говорити трохи чудною українською мовою. Знав безлiч пiсень i вед i таку веду, яку знали i волхви з роду галичан. Князь Напiй його дуже шанував i хотiв, щоб цей кобзар, якого звали Волох, заспiвав ще хоч раз свою старовинну веду на Радах бiля цiлющого струмка Священної Путi.

I зараз, коли тарiйцi готували до зимiвлi табiрне становище на березi Чорного моря, щоб, перезимувавши, рушити морем i рiками по своїх землях, всi роди змiшались. Натомленi, сидiли бiля вечiрнiх вогнищ i просили в кобзаря:

– Ану, дiду, утнiть оту билицю про Данко. Хай пробере, хай вiзьме за живе.

Хоча там, в степах i лiсах, вже заходила зима, тут збиралося на грозу. Мiж темними низькими хмарами i сухою землею проскакували блакитнi iскри. Дощ ще десь лише збирався на силi, але посвiжiлий вiтер куйовдив дiдового бiлого оселедця i роздимав такi ж бiлi вуса. Дiд пiдняв лице до неба, ловлячи вiтер i запах повiтря, i сказав:

– Пронесе хмару. – Тодi взяв до рук вiдполiровану роками кобзу i почав: – Бачите iскри? Це iскри вiд гарячого серця Данко, яке горнеться до тарiйського народу.

Жили на рiчцi Аракс потомки Тар'ягна. Погода там була теплiша, нiж у нас в Українi. Зимою йшов дощ, а снiг випадав лише вище, в горах. Зелень буяла цiлий рiк, i лiси були густi.

Народ – як дерево, щоб рости, йому треба простiр; як дитина, щоб росла, їй треба мiняти малу одежу на бiльшу; як великий ведмiдь, якому треба великий барлiг. I от коли старий князь Богодар помер, обрали його сина Данко. Пiсля того як старiйшини вручили йому булаву та посипали голову землею, аби не заносився, вiн стрiпнув бiлявим, як бавовна, чубом, i його блiдо-блакитнi очi, через якi голова просвiчувалась, нiби пробита списом навилiт у двох мiсцях, метнули блакитнi iскри. Данко – молодий красень. Гарнi – завжди смiливi. Вiн говорив:

– Збираймося! Цi гори душать нас. Не безкiнечнi вони! Перейдемо їх i виллємося на простiр степу, як рiка в море. Iдемо! Ну! Гей!

Подивились на нього люди, що вiн кращий за всiх, бо в його очах свiтиться багато сили i вогню живого.

– Веди нас! – сказали вони.

Тодi вiн повiв. Дружно всi пiшли за ним – вiрили в нього. Важкий був шлях. Гори забрали усi сили. Але за горами почався спершу сухий, а потiм болотистий лiс. Лiс такий густий i високий, що темно було серед дня, на кожному кроцi болото роззявляло жадiбну гнилу пащу, ковтаючи людей, i дерева заступали дорогу могутньою стiною. Переплелися вiття дерев мiж собою, покручене корiння чiплялось за ноги, i кожен крок був вартий поту i кровi. Довго вони йшли !.. Ще густiший ставав лiс, ще менше ставало сили. I ось почали вони ремствувати на Данко, кажучи, що даремно вiн, молодий i недосвiдчений, повiв їх кудись. А вiн iшов попереду, бадьорий i ясний.