Василь Рубан - Бережа

А в цей час посольство вiд ахейцiв, очолюване Одiссеєм, висадилось у гирлi Днiпра-Славути, у мiстi Бористенi, i розiслало нарочитих у Переяслав-на-Дунаї, у Галич, у Волин, у Бусел, у Бiлу Вежу з проханням узяти участь у походi проти Трої. За якийсь час у Гiлею прибуло п'ять тарiйських золотих князiв iз загонами воїнiв. Iз Переяслава-на-Дунаї прибув князь Палкий на чолi загону кiннотникiв у тисячу мечiв; iз Галича прибув тисяцький Чепiга на чолi тисячного загону, бо князь галичан Авхат був уже давно старим, мав одного сина Атiла, але його ще юнаком городяни прогнали з мiста за те, що був дуже розбишакуватим i у сутичках калiчив, а то i вбивав одноплемiнникiв. Несамовитий пiд час бiйки, вiн ще десятилiтнiм хлопчаком розiзлив знарошне бiлого Священного бика, i коли той кинувся на нього, схопив бика за роги, повалив на землю i задушив. У князя Авхата був на лобi бiлий знак Сонця, який трохи переходив на волосся, i в чорнявому чубi його бiлiло пасмо, але зi своєю жiнкою Мирославою вони не нажили дiтей. Не було в Авхата дiтей також iз iншими жiнками. Одного разу, пiсля довгих молитов богинi Родi, Лелека принiс їм немовля. У немовляти на лiвому плечi свiтився срiблястий знак Сонця, i назвали вони його Атiлом. Дитина дуже швидко росла, а тому що Атiл був набагато крупнiший за своїх однорiдцiв, вiн всiх кривдив, у бiйцi легко доходив до знетями. Iз Волина вiд волинян прибув князь Дулiб; на чолi полку слав'ягнiв прибув князь Руслав; похiдним князем у сар'ягнiв був князь Казар.

Поки вiйсько збиралось, а греки i слав'ягни готували кораблi для походу, на рiвному полi поблизу мiста Бористена почалися великi змагання у вiйськовiй доблестi. Коли всi учасники iгор зiбралися в одному мiсцi, були обранi розпорядники, i вiйсько, змiшавшись, розмiстилось по обидва боки поля для змагань, на поле зненацька вилетiла бойова колiсниця, запряжена чотирма кiньми, а з бокiв колiсницi скакало двоє молодих вершникiв у повному бойовому обладунку. пхнi золоченi шоломи горiли, як сонце. Але всi дивилися на воїна, який правив бойовою колiсницею. Величезного зросту, статурою як Бог, довге русяве волосся майорiло навколо голови, наче завихрення вогню. Юнаки, якi скакали на конях обiч колiсницi, кричали:

– Атiл, Тар'я-Кiмар-Атiл!

I всi воїни, захопленi прекрасним воїном, видихнули:

– Атiл!..

Кiмарiйськi воїни, якi в цей час стояли вперемiшку з усiма тарiйськими воїнами, почали розказувати, як розлючений натовп, озброєний камiнням i палицями, гнався за десятирiчним Атiлом, щоб убити його, бо вiн силою набагато перевершував iнших людей. Як вiн тiкав по косi, яка з того часу стала зватися Бiг Атiла, як перебiг у землi амажонок, умкнув собi амажонку i жив з нею на березi озера Меотiди. В Гiлею Атiл прибув iз своїми двома старшими синами.

Почалися iгри. Билися на тупих мечах, прицiльно стрiляли з лука по дерев'яних щитах, що їх на всьому скаку проносили вершники, метали списи на дальнiсть, змагалися в перегони верхи на конях i на бойових колiсницях. Найкращим воїном виявився Авхат iз роду Кiмар'ягна. Коли вiн першим досяг рубежу на своїй колiсницi, все вiйсько кричало:

– Атiл, Атiл, Атiл!

Все вiйсько його полюбило i на Великому крузi обрало похiдним вожаєм усього тарiйського вiйська. На честь цих змагань тарiйцi назвали це поле герцiв тирловищем Атiла, греки ж називали його ристалищем Ахiллеса.

Вже були готовi кораблi i вiйськовий припас, та Атiл все зволiкав, чекаючи, поки з мiста Бусла йому привезуть бойовий обладунок iз таємного металу, якого не рубала нi гостра мiдь, нi бронза. От нарештi старiйшина ковалiв з города Бусла Хитрець привiз обладунок: щит iз залiзних пластин, залiзний шолом i залiзну сорочку з дрiбних вигнутих кiлець, поножi, налокiтники i наплiчники, залiзний меч i наконечник для списа, залiзну сiть на голову i шию коня. Обладунок i зброя були позолоченi, тому Атiл сяяв у ньому, як сонце. Нарештi принесли жертви Ар'ягну, Велесу i Славi та сiли за прощальну страву. I ось, коли голод i спрага були погамованi, а серця воїнiв приглушено щемiли за домiвками i разом з тим почали нуртувати прагненням невiдомого походу i звитяги, а сонце вже ховалось за овид i спалахували вогнища, коли на притухлий жар кидали ще хмизу, бiля шатра князя Атiла забринiла кобза i в тон їй загучав молодий, свiжий i сильний голос кобзаря.

Закiнчив кобзар свою пiсню, князi i козаки, якi сидiли навколо вогнища, ще якийсь час мовчали, i вiд iнших вогнищ стало чути пiснi, голоснi балачки i музику. Нарештi заговорили i бiля куреня Атiла. Хтось мовив:

– Ми йдемо в бойовий похiд, хто загине, а хто iз здобиччю повернеться додому. Троя багата, я там бував.