Василь Рубан - Бережа

Вийшли старiйшини, князi i волхви п'яти родiв Тар'ягна на Священнi Путi, i нiхто з навколишнiх племен, якi жили за законами Ягни, молились її перевтiленням, не мав права напасти на людей, якi йшли i їхали, несучи поперед себе бiлий бунчук iз хвоста i гриви Священного коня, принесеного в жертву Велесу. Зiбрались вони в урочищi Священнi Путi, що в долинi Днiстра-Бережi, бiля струмка з цiлющою водою. Принесли священнi жертви Ягнi-Лелi-Бережi, послухали бувальщини про подвиги Тар'ягна, i старiйшина з роду Сар'ягна, як найдревнiший серед старiйшин, махнув рукою козаковi бiля литавр. I зарокотали литаври, i ущух гомiн Ради, i почав Добролик:

– Вельмишановнi раднi! Усi ми творимо треби Ягнi. Усiм нам батько Тар'ягн, який зборов злих духiв i загинув за Добро на Землi. Тiльки рiк i час виходу на Священнi Путi зупинив кровопролитну вiйну, яка точилась мiж родом Слав'ягна i Кiмар'ягна. У цю вiйну поступово втягнулись i їхнi сусiди. Ще мiсяць тому нашi князi, котрi ось сидять за спiльною стравою, дивились один на одного з-пiд заборол шоломiв, з-за тятиви лука з накладеною убивчою стрiлою. Проте ми мусимо свято дотримуватись заповiту предкiв i не порушувати меж пасовищ, що їх обмежили нашi прадiди, коли встановлювали звичай збиратись у цьому урочищi, щоб вирiшувати спiльнi справи всього тарiйського народу. Чи нашi волхви забули веди про нашi родовi закони, веди братства, веди побратимства? Чому вони спiвають лише веди звитяги i вiйни?

Довго радилися-сперечалися вождi племен, а коли Дарбог сховався за Овидом, всi розiйшлися по куренях. Завтра наставав останнiй день Ради. Але бачили старiйшини, що цьогорiчна Рада невтiшна. Волхви розпалили вогонь у шатрах, обкурилися конопляним сiм'ям, надiючись, що за цю останню нiч вiща Морана пiдкаже їм нових вед про буття i дiяння тарiйського народу.

Наступного дня, коли компанея iз вогненним трунком була передана до рук наймолодшого серед князiв з роду Сар'ягна, князя Арея, вiн ковтнув iз чашi – позолоченого черепа – трунку i встав. Трунок обпiк вогнем йому гортань i зробив легшим язик. Вiн був високий i ставний, у руцi тримав соболину шапку i княжу булаву. Широкий черес перехоплював тонкий стан:

– Товариство, браття! Хай вибачать менi старшi за мене, що я звертаюсь до них iз своїм неопереним словом, але iз наших балачок, якi тягнуться ось уже сьомий день, мало пуття. Знову нашi козаки вийдуть у степ на пограниччя пасовиськ i забудуть нашi настанови. Бо племена народу тарiйського стали численними i могутнiми, череди безмежними, а трави такi, як i кожного року. А як пiде на ранню засуху, то ще гiршi, нiж ранiше. Донесли менi гайдарi, що за горами Кавказ, шлях до яких лежить понад країною амажонок, є ще гори, а за тими горами є країна, багата травою. Там не треба томити скотину у зимiвниках, бо там, де кiнчаються гори, нема Дудя, який холодить землю. Та країна заселена смуглоликим людом, який, рознiжений щедротами землi, забув Бога свого i забув, що таке вiйна. В iм'я того, щоб смачно їсти або хоч просто їсти, вони бояться смертi в бою. Хочу я спробувати щастя i перегнати через гори худобу у тi долини, але мої старiйшини кажуть, що, мовляв, iди лише своїм куренем, а в нашого роду є свої споконвiчнi шляхи понад рiкою Дон. Проте менi з одним куренем не здолати того народу, то дозвольте i серед ваших родiв кинути клич. Хто чує в серцi звитягу, молодий i дужий, хай iде пiд мiй бунчук. Я поведу їх у країну, де рiки повноводнi, трава висока, лiси повнi дичини, а мiста повнi золота.

Замовк князь Ар'я. Старiйшина з роду Краягна сказав:

– Хто вiдривається вiд своєї землi, той стає iншим.

Старiйшина з роду Кiмар'ягна сказав:

– Там ви забудете своїх Богiв i мову, якою з ними говорили.

Князь волинян Силослав сказав:

– Скiльки вже таких молодих i невгамовних заманив Овид!

Князь слав'ягнiв Владислав сказав:

– Якщо там добре жити пришлеш гiнцiв, i ми дамо козакiв на помiч. Народовi потрiбен простiр.

Тодi князь Ар'я знову сказав:

– Я бачу, що ви не проти. Виберiть iз своїх родiв похiдних князiв, хай зголоситься також з кожного роду волхв, щоб волхви склали бувальщини i пiснi про наших Богiв, нашi землi i води. Щоб ми пам'ятали про наше родство i не воювали мiж собою.

Обранi для походiв князi розiслали по селах вiсникiв з бойовою князевою стрiлою, з червоною китицею бiля оперення. Вiсник iз волхвом заїздили в село i спинялися на майданi, де збиралося сiльське вiче. Вiсник бив у литаври i, коли сходились люди, кричав:

– Молодих i дужих з дружинами i нежонатих зове князь Ар'я пiд свiй бунчук! Хто хоче, берiть свою долю з общини i йдiть з нами!