Василь Рубан - Бережа

Переночував Кий удома, а вранцi торбу за плечi, кия на плечi та й пiшов з дому. Хотiв, правда, взяти коня з батькового табуна, та якому коневi руку на гриву не покладе, кiнь на переднi ноги присiдає. Так пiшки i пiшов. Iде собi та й iде, коли, не доходячи мiста Галича, бачить: i звiдси гора, i звiдти гора, а мiж тими горами чоловiк руками i ногами розiп'явся i тi гори розсовує. Каже Кий:

– Боже, поможи!

– Дай, Боже, здоров'я!

– А що то ти, чоловiче, робиш?

– Гори розпихаю, щоб дорога була.

– А куди ти йдеш? – питає Кий.

– Щастя шукати.

– Ну, то i я туди. А як тебе звати?

– Вернигора, а тебе?

– Мати Котигорошком звала, а як пiдрiс, люди Києм назвали. А взагалi-то я Тар'я-Країн-Пал-Котигорошко-Кий.

– А батька твого чи не Палким звали?

– А таки Палким.

– О, то з князем Палким i мiй батько у похiд на Трою пiшов.

Iдуть вони вдвох, коли бачать – серед лiсу чоловiк як махне рукою, так дерева з корiнням i вивертає.

– Боже, поможи!

– Дай, Боже, здоров'я!

– А що ти, чоловiче, робиш?

– Дерева вивертаю, щоб було кудою iти.

– А куди ж тобi йти?

– Щастя шукати.

– Ну, то й ми ж туди чимчикуємо.

– А як же тебе звати?

– Вернидубом, а вас?

– Кий i Вернигора. Ходiмо з нами.

Iдуть вони втрьох. Коли бачать чоловiк iз здоровезними вусами сидить над рiчкою Днiстро. Як крутнув вусом, вода i розступилась, так що можна по дну iти. Вони до нього:

– Боже, поможи! А вiн їм:

– Тар'я!

– А що ти, чоловiче, робиш i як тебе звати?

– Звати мене Крутивусом, ось воду вiдвертаю, щоб можна було на той бiк перейти.

– Ходiмо з нами щастя шукати, а бiду проганяти.

– А хто ж ви такi?

– Ми вiльнi козаки: я – Кий, я – Вернидуб, я – Вернигора.

Приходять вони всi разом до мiста Галича. А там люди сумнi та невеселi. Питаються вони у людей, чому нi з одного димаря дим не йде.

– Бо нема дров. Скоро зима, а всi бояться iти в лiс, бо там завiвся Дiдько i кого спiймає, тому пас шкiри iз спини видирає.

– А ходiмо, товариство, у той лiс. Ось i трапляється нагода показати козацьку звитягу, – каже Котигорошко.

От зайшли вони у темний та густий лiс. Коли бачать мисливську хатину рублену. Увiйшли – нiкого нема. Кий i каже:

– Отут ми й посторожуємо. Якщо Дiдько нас шукає, то тут знайде.

Переночували. На другий день Вернигора залишився їсти варити, а iншi троє пiшли на влови. Наварив Вернигора їсти та й лiг спочити, коли це хтось стукає в дверi:

– Вiдчини.

– Невеликий пан, вiдчиниш i сам.

Дверi вiдчинились i знову хтось кричить:

– Пересади через порiг.

– Невеликий пан, перелiзеш i сам.

Коли це вскакує в хату маленький дiдок, а борода по землi волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба, видер iз спини пас шкiри та й почепив на сучок, що з стiни стирчав. А сам усе, що було наварене, поїв-попив та й зник. Вернигора крутився-крутився, якось зiрвався з сучка, кинувся знову варити. Поки товаришi прийшли – уже доварює.

– А чого це ти запiзнився з обiдом?

– Та заспав трохи.

Наїлися та й полягали спати. На другий день залишився Вернидуб варити їсти, i вiн з обiдом запiзнився. На третiй день Крутивус варив їсти i теж запiзнився, бо, мовляв, заспав. На четвертий день залишився вдома Кий. Як товаришi вирушили на влови, вiн їм i каже:

– Оце ще я наварю, та й потягнемо далi. Тихо тут, нема нiякого Дiдька, хiба що ви дуже сонними стали.

От наварив Кий їсти та й лiг вiдпочити, аж грюкає хтось у дверi.

– Вiдчини!

Устав Кий, вiдчинив дверi, аж перед ним Дiдько стоїть, сам малий та корчистий, а борода по землi волочиться.

– Пересади через порiг.

Пересадив його Кий через порiг та й каже:

– Ось трохи зачекайте, товаришi з ловiв прийдуть, обiдати будемо. Ви в нашiй хатi, то будете гостем.

– А ти цю хату будував? – Визвiрився Дiдько. Та як пiдскочить, та хап Кия за оселедця, а Кий Дiдька за бороду – лап. Почув Дiдько Києву силу, розчепив лапу.

– То це ти, Дiдьку, тарiйцям-кiмарiйцям-галичанам дров не даєш?

Узяв Кий сокиру, розколов стовбур здоровезного дуба, клином розклинив, засилив туди дiдькову бороду i вибив клин.

– Оце, Дiдьку, тут сиди, та пiдождемо моїх товаришiв.

Приходить товариство.

– А що обiд?

– Давно впрiв.

Пообiдали, а тодi Кий i каже:

– А ходiмо я вам таке покажу, що ну!

Приходять до того мiсця, коли нi Дiдька, нi дуба нема. Вирвав Дiдько дуба з коренем та й десь потяг. Тодi Кий розказав товаришам про свою пригоду, i тi призналися, як Дiдько ремiння з їхнiх спин драв. Розiклали вони тодi велике вогнище, набрали зi струмка води в братину, кожен зробив на руцi надрiз i пустив у компанею краплину кровi.