Васіль Ткачоў: Булачка

– Ти ось кажеш, Платоне, що Європа найбільша,– зачекавши, поки угамуються земляки, помірковано сказав Іван Прилепа. – Неправду кажеш. Маленька вона. По тому міркую, що у війну напився я у поїзді, а поки проспався – то всю Європу і проїхали...

Якось у нас забороняли шоферам підвозити у кабіні пасажирів. Іще за Горбачова. Знав, зрозуміло ж, про це і Сидоронок – водій м’ясокомбінату. А йому якраз командировка – у самісіньку Москву: ковбаси відвезти.

– Збирайся,– сказав Сидоронок жінці. – По магазинах побігаєш, може що з одежі купиш – там, у столиці, вибір більший.

Поїхали. Перед самою Москвою спиняє даішник. Козирнув. Попросив документи, а тоді суворо питає:

– А чому у вас в кабіні пасажир?!

– Так це ж жінка!

– Різниці нема – жінка чи хто. Не можна. Доведеться вас покарати.

– А хай йому цур!– розвів руками Сидоронок. – Як Горбачов свою Раю катає по всьому білому світові, а мені рідну жінку не можна ось на цьому задрипаному тарантасі раз за все життя у Москву звозити, Кремль показати!

Міліціонер засміявся, повернув документи: їдьте, так і бути. Довід важливий.

Василь знов згадує армію.

– Генерал один у нас був... Грузин. Чоловік, скажу я вам, ціка-а-вий. Балакає – вуха розтопириш. З акцентом. З гумором.

Одного разу зібрав він усіх командирів полків, по містечку ходять, спиняться, щось розглядають, постоять- постоять, далі йдуть. А тут прямо перед ними на дорозі куча лежить... Не буду говорити, ви здогадалися – чого. І всі, як по команді, спинилися, дивляться на кучу. А генерал питає:

– Чий солдат наробив?

Полковники та підполковники знизують плечами, переглядаються: хто його знає, чий, але не мій, здається. Мій на таке не здатний. Тут командир полка, по території якого йдуть, зметикував нарешті, що раз куча на його території, то й солдат, певно, його.

– Мій... – сказав розгублено.

– Молодець! Дай руку!– і генерал міцно потиснув розгубленому командиру полка долоню. – Карашо сольдат кормиш! Гляди, какой балшой куча!

У Семена два свати, Петро та Григорій. Живуть вони у сусідньому селі, ні-ні та й приїдуть до нього в гості. Семен, можна сказати, непитущий, хоч і добру пропасти не дозволить, та й хитруватий він, а ще більше – жаднюга. Що ж до сватів Петра й Григорія, то вони люди прості і чарку дуже поважають.

– Сідайте, сваточки, до столу ближче,– запрошує Семен, ріже хліб, сало, огірок і ставить на стіл пляшку та дві склянки.– Добре, що приїхали. Ну, як там діти наші? Не лаються? Мирно, кажете, живуть? То й добре. Давайте за це вип’ємо.

Семен наливає у дві склянки, одну бере сам, другу подає Петру, вони обидва випивають, а Григорій постерігає. Закушують. Потім Семен знов наливає у дві склянки. Одну бере сам, другу подає Григорію.

– Ну, а тепер давай, сваток, з тобою вип’ємо.

Випивають. Півпляшки Семен, півпляшки Петро з Григорієм.

І завжди так.

Мирончик працює актором. Ролі, правда, йому відводять не головні, але зайнятий у виставах доволі часто. На афішах у переліку прізвищ після « у спектаклі також зайняті»– фігурує і він. Більше за всіх пишається Лизавета, що її зять не пастух-нероба який-небудь там зачуханий, а артист! Телевізор з цієї нагоди не вимикається – усе сподівається Лизавета зятька на екрані побачити у спектаклі або в кінофільмі, але щось не видно. І ще в старої склалося враження, що коли її зять артист, то, значить, усе може робити. Навіть хлів спорудити. У кіно ж артисти ті чим тільки не займаються. Тому, коли наступними вихідними зять навідався до тещі ( за картоплею і салом), отримав наряд:

– Зроби, зятьку, хлів. Корову дають у колгоспі, а ставити нікуди.

– Як двічи два!– впевнено сказав Мирончик.–Тут справи тієї! У нас, у театрі, ці хліви вилітають з майстерні, ніби оладки з печі. Не кажучи вже про палаци різні. Матеріал... будівельний, мається на увазі, мені. Плюс цвяхи, молоток, сокиру, пилку. І можете приводити свою корову, мамо, хоч завтра!

Мирончик забив на городі чотири коли, обтягнув їх рубероїдом, на рубероїді відповідною фарбою намалював колоди, на дах накидав різного мотлоху, а під двері пристосував стару шафу.

– Приймайте, мамо, роботу!– широко посміхався зять.

– Ось спасибі тобі. А я й знала, що коли артист, то він на всі руки майстер. Сусіди он дивуються: де ти, Лизавета, лісу на хлів набрала стільки, наче й не лежав коло двору? Так я їм і скажу – де. Хай самі здогадаються.