Васіль Ткачоў: Булачка

Ні, я нічого не сказав кривдного старому, відвернувся, у шибку дивлюся, музику слухаю Їду А він знов: «Шановний...» І на бабусю показує. На кого там дивитись? Шапка з норки, значно старшої за неї саму, і зморшки... зоране поле. Боже! «Не могли б ви поступитися?» От достав! Ну сказав же я тобі... хіба по очах не бачиш, павук старий, що місце зайняте. Та й хто сказав, що ви, старі, повинні їздити сидячи. Де записано? У якій Конституції? Може вам іще й ліжко у тролейбусі поставити? Але ж і так спите багато... Пенсія... сон... сон... пенсія... А що іще ви бачите, про що розмовляєте?!

А я так вважаю: усі старі, усі пенсіонери повинні їздити стоячи! Так і тільки так. Зрозумійте мене, майбутнього спеціаліста з вищою освітою. Бо коли сидиш, що побачиш? Нічого. Дулю з маком. А вам, старим, треба використовувати кожну хвилину, щоб життям надихатись, щоб більше побачити, більше ухопити у цьому житті. А коли стоїш, коли за поручень тримаєшся, то можна іще й шию втягнути... щоб побачити, як десь за вікном тролейбуса вирує життя: хтось комусь дає по шиї, десь спить на лавці п’яний, а поряд стоїть його напарник з протягнутою рукою і просить грошей на операцію сину, якого не бачив навіть у очі, а зараз он проїхали паркан, за яким щось будують дуже давно... Чи не те, що обіцяли? Чи не комунізьм? Даруйте, треба вимовляти без м’якого знака, так-так. А якби сиділи, то побачили б ви тільки плити, якими загороджена будівля.Так що дальше можна побачити все, шановні копалини, тільки стоячи. Стійте і не кашляйте. А то проїдете те, що будували.

А он, подивіться, нагостріть зір: молоді обіймаються. Цілуються? Усього?! Цим сьогодні, певно, й вас, старих, не здивуєш. Але якщо будете більше стояти у громадському транспорті, повірьте мені, і секс побачите... гарантую... за вікном тролейбуса. Що, що ви кажете – навіщо у вікно дивитись, коли все це є тут, у салоні? Де, де? Покажіть! Поки сам не побачу на власні очі – не повірю. На задньому сидінні, кажете? Га-а, ідея: ось їх, дідусю, і проженіть! Подивіться ви на них– розляглися, і правда, стільки місця займають, а старі стоять! Ну, дають! Хоча зачекайте: коли б вони, старі, сиділи, ніколи б не побачили, що відбувається за їхнім коміром.

Так що, й справді, їздіть стоячи,старі! Більше побачите!

Чоловік вернувся додому після получки. З пляшкою горілки. Жінка у нього зовсім не п’є, навіть не пригублює. На столі була добра вечеря: котлети, салат, оселедець... Чоловік наповнив склянку – майже до бережків – і миттю опорожнив її, а заїдати не став. Навіть не доторкнувся до їжі.

– Ти ж заїдай, заїдай, – метушилася перед чоловіком жінка.– Я ж старался, готувала. Ось котлети... Оселедець...

Чоловік похвалив жінку, знов наповнив склянку, знов випив, крякнув, а до страви навіть не доторкнувся.

Жінка знов показала рукою на котлети, на салат, на оселедець...

Чоловік вилив у склянку все, що залишилося у пляшці.

– Хоч булочкою закуси,– жінка підсунула булочку ближче до нього.

Чоловік відламав шматочок булочки, після того, як допив горілку, проковтнув його. І... посунувся на підлогу з табуретки. Але встиг попрікнути жінку:

– Бачиш, що твоя булочка наробила?!

Ким працює у нас Петрівна? Ніколи не здогадаєтеся. Ніколи. Подивіться на неї, подивуйтеся – одягається завжди з шиком, з голочки, навіть, здається, сама директриса Степанівна заздрить їй. Модниця! А чому й ні? Я ж і кажу, усе на Петрівні блищить і ззяє, а переодягається вона, певно, по декілька разів на день. І де тільки гроші бере, спитати б? Хто спонсує? Наче й полюбовника не має. А бере ж десь! Віником їх не наметеш особливо, шваброю не нашвабриш. Тепер, сподіваюся, ви здогадалися, що Петрівна– прибиральниця. Найзвичайнісінька, найрядовіша. Хоча, певно ж, і ні: за нею закріплений і кабінет директриси, що не кожному довірять.

Одного разу Петрівна прибрала, як завжди старанно, у кабінеті директриси і причепурюється собі перед дзеркалом. А тут хтось несміло постукав у двері.

– Заходьте, будь ласка!– ввічливо запросила Петрівна.

У кабінет просунув голову чимось схвильований молодий робітник Аленчик. Спочатку здивувався, що директриса так рано і справді приходить на роботу, хлопці не брехали, а потім тихо, несміло сказав:

– Мені на три дні... треба... ага... відлучитися. За сімейними обставинами. Відпустите?

Петрівна уважливо подивилася на Аленчика, знизала плечами і зі спочуванням промовила:

– Коли треба... то треба... що ж... особисто я не проти. Бувають же сітуації, коли необхідно... так-так... я розумію.