Васіль Ткачоў: Булачка

– Бувають,– погодився Аленчик, подякував за порозуміння і доброту... директрисі і, уклонившись, зник за дверями. А потім і за проходною фабрики. На три дні. Як і дозволила йому прибиральниця Петрівна.

Через три дні за прогули Аленчик отримав першу у своєму житті догану, але з останнім попередженням, а Петрівну примусили одягати на роботі халат і порадили чепуритися перед дзеркалом дома – щоб ніхто не приймав її більше за Степанівну.

І, відомо ж, поганила Петрівну сама ... директриса: знай своє місце, модниця!

Сонька заявила у райвідділ міліції, що її чоловіка Семена напоїла бабця Маруся – так віддячила вона, мовляв, за те, що він розігнав декілька борізн картоплі. Просила вжити заходів, бо чоловік зовсім зпивається. Приїхали міліціонери, питають у бабці Марусі:

– Самогон є? Тільки чесно!

– Так... воно ж... ага,– розгубилася стара.

– Доставай сама, а то будемо шукати!

Баба Маруся поставила на стіл початий трилітровий слоїк.

– І це вся, – сказала.

– Повіремо. Ну, а тепер давай апарат.

– Так... я ж, діточки, сама вже не одужаю, так... ага... сусіда Тимка попросила, щоб і для мене, коли сам гнав, заодне зробив. Він часто виручає.

Міліціонери пішли до Тимка. Той також не встиг витратити самогон – виставив і він усі банки-склянки. І ще апарат.

– Ех, люди! – лаявся Тимко. – Знаю, знаю, хто мене заклав. А більше й нема кому, як Леону: дріжджів йому не позичив, так зараз ось помстить, паразит! Він, товариші міліціонери, шепну я вам, так само учора п’яний був, сам бачив. Де взяв? Запитання законне, бо в крамниці нічого випити нема – посівна. Га?

У Леона міліціонери забрали апарат і увесь самогон.

– Якби знав, що така штуковина отримається, і сьогодні б напився, – горісно зітхнув Леон. – А цей Пахом, мушу вам сказати, гнила людина, він один тільки знав, що я гнав самогон. І доніс, га? У мене з ним свої рахунки. Давні. Нічого, нічого, розберемося. Так ось, товариші міліціонери, мушу сказати вам: учора Пахом півдня воду носив – нібито в лазню, а тої в нього нема. Що це значить?

У Пахома в великій бочці стояла брага – літрів 200, не менше.

– Брагу вилити, а бочку розламати! – наказав старший з міліціонерів.

– Е-е, ні-ні, бочку не ламайте! – умоляв Пахом. – Мене ж тоді всим селом повісять. Роздеруть! А як же! Коли яка в кого велика гулянка намічається, то її, бочку, і беруть в аренду у Кіндрата – за літр першаку. Так що, товариші міліціонери, зрозумійте мене: що хочете робіть, будь-який штраф витримаю-переживу, а ємкість оцю не чіпайте...

Бочку міліціонери покинули, пожаліли – усе ж таки річ добра, де тепер таку знайдеш, а штраф дали усім.

– Ото наробила біди наша Сонька! – крутили головами селяни, зітхали, ахали-охали, однак у очі тій не висловлювалися: їй і так горе, коли чоловік п’яниця.

Переселили мешканців села після чорнобильської аварії. Живуть-обживаються люди на новому місці, не відразу й про Ігната згадали: а де ж він і справді, старий, згубився, щось не видно? Кинулися туди-сюди – нема. Голова колгоспу і парторг вертаються назад у село, заходять у Ігнатову хату, а дід, як ні в чому, сидить за столом у дружньому оточенні повних та порожніх пляшок, жалібну пісню співає. Сам же на доброму підпитку. Дивиться він осоловілими очами на начальство, що приїхало, неслухняним пальцем грозить:

– За мною приїхали, значить? Ні, не поїду. І не просіть. Тут народився, тут і помру. Та й хіба ж я дурень який? Мені й тут добре, їй-богу. Курорт! А тепер я ж знаю, куди земляки самогонку поховали, то мені пити-попивати її вистачить до кінця мого життя. Вертайтеся. Ігнат залишається!

Через тиждень за Ігнатом знов приїхали – на цей раз голова сільради і парторг. Лякають Ігната:

– Помреш же!.. Радіація дуже висока! Збирайся! Та й ми доповіли вище, що все село евакуйоване, а ти нас підводиш, Ігнате. Коли дізнаються наверсі – мало не буде. Нам. Не тобі. Так що давай, давай! Ну!

– Х-хе, знайшли чим страхати – рацією,– заблимав очами Ігнат. – Нам же, слухайте, на фронті таблетки у казанок підсипали, щоб до дівчат не кортіло, так вони, таблетки ті, хай їм грець, тільки через тридцять п’ять років почали діяти. Га?

Засперечалися якось чоловіки, яка частина світу найбільша. Один каже, що Азія, другий називає Америку, а Платон – Європу. А щоб подивитись у який підручник чи на карту – не подивишся: хто з них, селюків, тримає усе це? Учителі та учні живуть на центральній садибі, а в Залип’ї – самі старі.