Васіль Ткачоў: Булачка

– І як у таку погоду злодії крадуть, бідолашні? Холоднеча ж. Сльота. Темрява. Ай-яй-яй, бідолахи, і пожаліти вас нема кому.

І тут з темноти до старої рушила доволі ладна постать у військовій плащ-накидці.

– Не бійся мене, бабусю,– сказала постать басом.– Ми вже вивели твою корову з хліва, але забирати не будемо. Ти пожаліла нас, а ми тебе. Дякую, тітко, що хоч одна ти така знайшлася. Забирай, забирай корову. Нехай під дощем не мокне...

Тітка Маруся, як стояла, так і грюкнулася обзем.

У міськселищній їдальні виступав нещодавно письменник Писулькін з області – оповідав про себе, ділився творчими планами, цікаво розказував про своїх героїв. Жінки, а саме вони сиділи під час обідньої перерви за столиками у залі в білесеньких халатиках, живо реагували майже на кожне слово літератора, а коли той почав розповідати про Петра, шалопута і п’яницю, сміялися до сліз. Письменник тільки дивувався: «Наче й смішного нічого не кажу, а вони, жінки, бачиш ти, аж заходяться. А може в мене що на одежі не так?» І він крадькома скерував погляд донизу, впевнився: ні, там усе так.

– Так ось, – продовжував розмову гість, – якось приходить герой мого оповідання «Кінчений Петрусь» дохати, а жінка його й близько на поріг не пускає. Де, каже, нажлуктився, там і живи, обормот! Киш! На твої речі, забирай, п’янтос ти такий! Щоб очі мої тебе більше не бачили! І на ганок полетіла загодя підготовлена валізка. І двері на гачок.

Жінки аж киснуть від сміху. А чолов’яга, який сидить якраз посеред них у новісенькому халатикові, – уперше, видко, з нагоди зустрічі з письменником на нього натягнули накрохмалену одежину, – йорзає, шаріє й біліє, місця собі не знаходить.

Письменник же продовжує:

– Куди ж подітись моєму герою з оповідання «Кінчений Петрусь»? Вокзалу в селищі нема. Є тільки автокаса. На вулиці холодно, справа була майже восени. Свояки й знайомі також Петрусю не відчиняють – обридло їм його п’яне обличчя. Ну й що ж тоді робить наш герой? Недовго думаючи, він накинув на роги корові мотузку і виводить ту з хліва...

Сміх такий в залі, що письменника не чутно. Коли трохи жіночки угамувалися, промокнули хто хусточкою, хто рожком халатика сльози на війках і щоках, письменник Писулькин на закінчення сказав:

– Бачу, мій герой вам дуже сподобався. Дякую. Скажу більше...

Але одна дрібненька жіночка перебила його:

– Так, цікаво, куди ж корову він завів, Петрусь ваш?

– А нікуди. Страхав жінку. Побачила вона у віконце, що поволікся він з корівкою, прожогом кинулася услід, учепилася за хвіст: не пущу-у! А Петрусь своє тараторить: «Геть звідсіля! Тобі хата залишається, порося, кури, город... А нам з Марусею і корови досить буде». Бачить жінка: справа приймає серйозний оберт, Маруся з коровою кого хочеш візьме, будь-якого п’яницю, бо сама така – мимо рота не пронесе. Проп’ють, звичайно ж, корову разом, а тоді вона вижене Петруся: котися, ти мені більш не потрібен такий... без корови. Подумала жінка, повагалася, та й поступилася – пустила в хату. Додому навіть сама несла валізу з чоловіковими речами і з високо піднятою головою вела за край мотузка корову.

Ніколи ще у своєму житті не мав Писулькін такого успіху на зустрічах з читачами. Аплодисменти, слова подяки, потиск рук. Тільки один чоловік не досидів до кінця – утік.

... Увечері Писулькін завітав у ту ж саму їдальню – підкріпитися. Жінка, що стояла на роздачі, приязно усміхнулася – як старому знайомому – і тихо, наче соромлячися, спиталася:

– Пробачте... Ви завжди так робите?

Писулькін трошки здивувався, знизав плечами: не розумію.

– Спочатку розвідаєте все, а потім пишете і нам про нас читаєте?

-- Не розумію, -- тепер вже вголос дивувався Писулькін. – А що, пробачте, трапилося?

– Як що? Ви ж про нашого Петра написали. Про вантажника. Точнісінько. Валізу так само жінка викидала за поріг. І корову вів за вірьовку до іншої жінки. Вона, до речі, також Марусею зветься. І п’яниця вона...

– Ось як! – Щиро усміхнувся письменник. – Буває, буває... Збіг... Повинні зрозуміти... Так, так...

Сама ж жінка й виручила зовсім розгубленого письменника:

– Хоча ви ж сьогодні до нас приїхали... Коли б могли встигнути? Мабуть, і справді збіг. Ці Петрусі усюди є. Але за те, що йому доброго прочуханця дали, я вам трішечки більше м’ясця покладу. Їжте на здоров’я. А за прочуханець іще раз дякую. Мо порозумнішає, паразит? Я ж, товаришу письменнику, жінка Петруся, щоб йому очі повилазили, булькачу окаянному!