Васіль Ткачоў: Булачка

– Тримай. Ага. Через три дні на цьому місці... Ти все зрозумів, мікробе? Не відремонтуєш нашу тачку – твоя справа. А зараз вилазь. Вилазь, вилазь!

Жменькін певний час стояв на ватних ногах, навіть відчув, що хитається, хоча вітру не було. Круті хлопці сіли у «Форд», попрямували, не оглядаючися, своєю дорогою. Жменькін же сів у «Мерседес», той легко завівся. Жменькін зрадів: «Фару розбив... Подумаєш! І бік трошки зім’яв. Було б з чого сварку зчиняти. Дрібниці. Їде – й добре. Ага, так я вам і відремонтую. Чекайте!»

Від’їхавши трохи від місця аварії, Жменькін побачив, що крутих хлопців затримали даішники. «Оперативно працюють. Молодці!» – похвалив він міліціонерів, а сам звернув у завулок звідси ближче до Чемерівки.

Проспавшися, Жменькін лежав на м’якому материному ліжку і думав, що робити йому з оцим «Мерседесом».

У квартирі письменника Барханова пізно увечері задзеленчав телефон.

– Якщо Шапкін – мене нема! – шалено замахав на апарат письменник. – Знов, як і ранком, віршами замучить! Чуєш, жінко? Нема, нема!

Але ж Шапкін передбачив, що письменник Барханов може замахати руками на телефон і попросити дружину, щоб та сказала, що хазяїна нема, тому підробив голос. Жінка Барханова, нічого не підозрюючи, покликала чоловіка, який вже зашився десь на всякий випадок у куток:

– Та не Шапкін. Підходь, підходь, не бійся.

Барханов аж присів, коли з ним заговорив Шапкін.

– Сьогодні, після того, як прочитав вам отих п’ятнадцять віршів ранком, написав іще сім! – підкреслюючи, що він не абихто, а найпередовіший робітник у поетичному цеху, любого, навіть професіонала за пояс заткне, загудів Шапкін.– Слухаєте, Юрійовичу? «Косив сьогодні я на лузі, там повз жучок на мокрім пузі...»

– Почекайте, – зібравшися, нарешті, трохи опритомнів Барханов. – А вірші скільки сторінок займають?

– Скільки? Зараз, зараз... Майже двадцять!

– Ви їх мені, будь ласка, усі відразу прочитайте, без антрактів та коментарів, – попросив Барханов. – Я їх тоді краще сприймаю...

– Згода! – кивнув десь на другому боці дроту задоволений Шапкін і почав читати...

Барханов обережно поклав трубку коло телефонного апарата і мовчки підсів до телевізора – якраз починалися «Новини», його улюблена передача. Як і кожної, до речі, нормальної людини.

За декілька хвилин він підійшов до телефону, підніс до вуха трубку. Шапкін усе ще читав, і робив це він надзвичайно емоційно, піднесено, ніби стояв на сцені перед численною аудиторією і та надихала його.

Цього вечора у Барханова народилася ідея: набути у крамниці довгий шнур. Тоді не страшно буде – нехай читають йому по телефону хоч і романи, від слухання яких він поки ще відбивається, але ось-ось, відчуває, похитнеться, зламається. Їх, як і вірші, оповідання, п’есы можна буде слухати тоді на кухні, перед телевізором, на балконі, у ліжку і навіть у туалеті. Усюди. Вистачило б шнура.

Усе частіше й частіше Петрунчик думав-гадав, як підлеститись до начальника відділу Сидорчика. Треба. І невідкладно. Причина на те була найважливіша й злободенна-- почав помічати підлеглий, що той останнім часом чомусь дивиться на нього вовком, укусити ладен. Тому Петрунчик чухав за вухом, розмірковуючи: «Що ж могло здаритися? Яка муха його вкусила? Неінакше вони, небажані, замайоріли на горизонті, то вже й почав потроху сортувати людей... мене, значить, відкинув... на смітник... Бач, бач, коситься, наче я йому коли дулю показав. З’їсти радий. І зіжре, чого доброго!»

Але як підкотитися до Сидорчика, як підточити контакти – Петрунчик не знав. І так, і так крутив мозком, а придумати щось варте – ну ніяк! Хоч плач. Існує ж ота чортова субординація, не скажеш, знявши капелюх: «А ось і я! Привіт, старий! Як наше нічого?»

Ні, що не кажіть, а для такого важливого візиту потрібна й важлива причина. Петрунчик сіпався, метушився, лупав очами: «Думай, думай, Петрунчик! Інакше загримиш ти, відчуваю, на біржу праці, вручать тобі мітлу».

І він, здається, додумався.

Якраз учора Петрунчик випадково зустрівся на міській вулиці з шефом – той не йшов, а плив: шеф був під добрим шафе. Десь, видно, добряче клюнув, неінакше на дурницю, і Петрунчик задоволено потер долонями: що, коли це використати, га-а? Придумав! А він і пам’ятати не буде...

Назавтра ранком Петрунчик обережно постукав у двері начальника відділу.– почув він доброзичливий голос Сидорчика. -- Заходьте, заходьте! Будь ласка!