Васіль Ткачоў: Булачка

– Шість тисяч!

– Зрозуміло! З мене– сто п’ятдесят!– Тюлькін швиденько дістав склянку і забулькав у неї з пляшки.

– Що ви робите, громадянине!– занервувалася жінка-контролер.– Показуйте білет, або платіть штраф. А він, тільки подивіться, пити здумав у грамадському транспорті. Швидше, швидше!

– Ось!– Тюлькін, посміхаючися, подав склянку контролеру.– Точнісінько.

– Я... я не п’ю !–зашарілася жінка.

– А пити й неможна,– серйозно відказав Тюлькін.– Вона, оця горілка,– не ваша, вона – державна. З цього часу – уласність залізниці. Віднесіть її у свою касу. Чи на склад. Замість тих грошей, які я повинен був заплатити за проїзд.

Жінка незграбно знизала плечами, нічого не розуміючи, бездопоможно подивилася на пасажирів, сподіваючися на іхнє співчування: що мені робити, скажіть тільки, з оцим диваком?

А Тюлькін продовжував тримати склянку у простягнутій руці:

– Беріть, беріть! Не бійтеся, горілка якісна. Самі ж робимо. знаємо, що нам будуть зарплату видавати пляшками з міцним напоєм, тому абищо не виробляємо. А як же! Так що не хвилюйтеся. Бачите скільки в мене тут пляшок? Аванс, аванс одержав. Півмісяця буду їздити у громадському транспорті і платити різні штрафи...

Жінка-контролер зробила вигляд, що Тюлькін більш не існує з його горілкою, і повернулася до бабусі, яка тримала напоготові перед нею півкачана капусти.

– Я, доню, пенсіонерка, то з мене половинка... Пенсію затримують... Беріть, беріть... Капуста добра... Своя...

Жінка з компостером почала раптом непритомніти, і її не було кому підтримати – руки в пасажирів були зайняті сосіскамі, сардельками, курячими яйцями, підшипниками, гайками...

Безкоштовно наші люди їздити не звикли!

Рижиков, як тільки вийшов на пенсію за інвалідністю, то у міській квартирі буває рідко – більш живе на дачі. Рачкує там. Розвів кролів, курей, щось вирощує на грядках. До міста приїздить тільки отримати пенсію та довідатися, чи живі його хатні. Живі. Працюють та навчаються.

Ось і того дня він, стомлений і щасливий, приїхав з повною торбиною, поставив її за порогом:

– Їжте!

А сам посидів трохи перед телевізором на канапі і заснув.

Перед ранком побачив, що поряд сопе жінка. Невдовзі кобета заворушилася, почала мацати Рижикова руками, інтимно, пестливо. А губи шептали:

– Милий... коханий... любий... Як я чекала тебе!..

Рижиков отямився тільки тоді, коли жінка стягла з нього сорочку, штани, майку та труси. Лежав він у чим мати народила. І раптом дружина схопилася з ліжка і шмигнула з чоловіковою одежою у ванну кімнату:

– Ось коли я тебе зловила, немитику ти мій!

Рижиков матюкнувся, плюнув і натягнув на себе ковдру.

Жменькін, як тільки ковтне гіркої, згадує своє поліське село Чемерівку. До того розчулиться іноді, що сльоза великою горошиною викотиться з ока. І тоді він уявляє, як підрульовує до материної хати на найкращій та найпрестижнішій іншомарці, піпікає, на ганок виходить мати, вытирає похапки об фартух худенькі руки – поспішає до нього, Жменькіна, щоб розцілувати.

– Невже ти, Колю? – уся засвітиться від щастя мати, несміло спитає.

– А то хто ж! Досить того, що батько кобилам хвости крутив! Я! Я, матінко! – І Жменькін почне виносити своє тіло з салону престижної легковушки. – Купив. Ну, як колимага?

– Ото гарна! – ляпне руками мати. – Краща навіть, ніж у синів та дочок самого голови! Молодець!

– Знай наших! – підморгне Жменькін.

Ех, мрії, мрії! За що він, Жменькін, купить той автомобіль? За гуртожиток вже півроку не платить – обіцяють, якщо не ліквідує найближчим часом заборгованість, витурити на вулицю. Штани протерлися -- хоч би на колінах, а то якраз на тому самому місці, на якому сидиш. Черевики їсти просять. Та й сам давно досита не їв.

А підрулити до материної хати, щоб земляки так само очі протерли та ойкнули від здивування, ой як хотілося. Особливо після чергових келихів гіркої.

– Чекай, мамо! – сказав сам собі Жменькін. – Їду! Зачекалася ти, рідненька!

Легковушок коло універмагу стояло багато, одна краща за іншу. Оскільки роззяв так само не менш, невдовзі Жменькін вже газував по широкій вулиці, спритно обминаючи грузовики та різні там «Запоріжці».

– Їду! – радісно ляпнув по керму руками Жменькін, і від передчуття, що нарешті він обрадує свою матір, знов на вії всілася сльоза. – На «Форді»! Зустрічай, мамцю!

Не встиг Жменькін затягнути пісню –настрій такий, що без неї аніяк! – коли десь поблизу зарипіли-завищали гальма, почувся писк гуми, тріск... і він відчув, що приїхав. «Форд» стояв, як укопаний. Заглух. А перед ним, підставивши «око», знерухомів «Мерседес», з якого неквапливо вилізли три хлопці – круті, відразу змикитив Жменькін і злякався – та накерувалися до нього. Один з них мовчки, переминаючи на губах довгу, як олівець, цигарку, протягнув Жменькіну ключі і байдуже, але твердо, непохисно сказав: