Остап Вишня - Вишневі усмішки. Заборонені твори

Чи кохав він Маринку, чи не кохав, про це мало хто знав. Сам він казав, що кохає.

Свирида Бандуру родичі молодого попереджали, що його доньку посватають.

Балачки з цього приводу провадилися, кажуть, давно. Але конкретного, як тепер кажуть, нічого не робилося.

Сам Свирид Бандура ніби нічого не мав проти шлюбу, але не поспішав з ним.

Дружина його, довготелеса Федора, з Шевців, була одного з ним погляду. Того ж таки погляду додержувалася й тітка Маринчина, балакуча, жвава Химка, вдова Макара Подорожнього, що по смерті свого чоловіка проживала в Бандури.

Балакали вони собі, значить, та й балакали. Ніби, значить, і хотять, ніби й не хотять.

А щоби молодий не відцурався, посилали йому частками посаг.

Молодий так до цього призвичаївся, що й сам іноді присилав свою челядь до Бандури і вивозив потроху його добро, посаг тобто, до себе.

Аж ось приїхали старости. Зі старих нікого не було вдома. Свирид виїхав до молодого на розглядини (розминувся дорогою зі старостами); Бандуриха, Федора, з Шевців, заслабла на нерви і поїхала лікуватися, а тітку Химку вислали придбати на випадок шлюбу деяких речей. Вона гендлювата була і в цих справах кохалася.

Керував маєтком головний управляючий Іван Господу Помолимся, людина богобоязлива, лагідна, гнучка, співуча і в окулярах. Маринку він кохав і всякого добра їй бажав.

Певних розпоряджень щодо шлюбу йому батьки не залишили і тому він не знав, як йому бути.

Чи згоджуватися, чи відмовляти?

Вирішив, як людина дипломатична, відтягати справу.

Челядь, прочувши про приїзд старостів, занепокоїлась.

Всякому цікава була доля Маринки. На очах же виросла.

Пестили, няньчили, годували, доглядали.

Деякі нічого не мали, щоб віддати, а інші були проти.

– Хай, – мовляли, – ще погуляє. Тіла набереться.

Ну, звичайно, радились. Сперечались. Лаялись.

Запитували папашу, нічого певного не відповідає. Все роздивляється.

Що ти в світі Божому будеш робити?

Радяться…

Маринка не любила свого нареченого. Не тілько не любила, а він їй навіть осоружним був. Занадто вже він якийсь-то прилизаний, тонкий, з золотими зубами. Без міри ввічливий. Рудуватий, гостроносий, миршавий.

Сама Маринка нічого собі дівка була. За останній час, положим, схудла, поблідла і волосся на голові вилізло – переслабувала на тиф. Але вигляд мала все ж приємний – і очі гарні, чорні, блискучі, і брівки, й ніс.

Та й вдачею Господь не оставив. Тиха, соромлива й співає чудово. І давно вже її оченята поглядали на Максима Повстаненка.

Погляне й засоромиться. Та почервоніє, почервоніє, як маківочка. Почервоніє й зітхне так тяжко, тяжко. Татуся боялася. Суворі були щодо цього. І самі не дозволяли, та й челяді наказали, щоб пильно слідкувала і Максима не підпускала на гарматний вистріл до двору.

Максимові Маринка теж подобалася. Іноді обдурить сторожу, підійде, стане, кахикне, та як утне:

– «Ой, на горі та женці жнуть»!

Так у Маринки серце тілько – тьох! тьох! тьох! І червоніє, і біліє, і тремтить уся…

Що то – кохання!

Старости приїхали посватати Маринку, що б там не було.

Рішучий народ. Сміливий. Ходять собі, бенкетують. Стріляють. Заряджають та розряджають. Нікому, як кажуть, ані під шапку. Годуй їх, напувай їх.

Головноуправляющий Іван Господу Помолимся до них і так і сяк:

– Шановне, – говорить, – панство! Я, звичайно, нічого не маю й проти вас, і проти нас, і проти себе, й проти своєї тітки, але ж я, можна сказати, не є отцом-родителем. У них у панки Маринки є свої осібної папа, котрі і мають над ними власть моральну, фізичну та юридичну. Я, шановне панство, лише пан головноуправляючий і як пан головноуправляючий вважаю, що всьо йдеть харашо!

Старости подумали, подумали……………………………………..…..

– Так, значить, все йде гаразд? – До писаря: – Пиши!

Арт. I. Сила правна законів дотепер обов’язуючих Маринку до отця-родителя і навпаки – отця-родителя до Маринки – розв’язується.

Арт. II. Взглядно з цим бувша отця-родителя донька, а тепер лише Маринка, – з днем оголошення цього розпорядження – сватається.

Арт. III. З днем сьогоднішнім вся челядь перестає повнити свої обов’язки від імені дотеперішніх властей.

Арт. IV. Заряд про шлюб наступить пізніше…

Маринка, прочувши про це, зомліла. Потім раптово схопилася. Накинула хустку й вискочила за ворота. Обернулася до хатини, заливаючись слізьми, скрикнула: