Остап Вишня - Вишневі усмішки. Заборонені твори

10) Р. Б. 1919-го – лягли на лоно матері. Хто не хотів і того ковдрою прикрили.

11) Р. Б. 1920-го ен-ери збираються до Праги. Треба чотирьох, а їх усього два. Одержали півперепустки на двох. Посилають замість себе гребінця, бо Павлуша запустив оселедця.

12) Р. Б. 1920-го починаються «добросусідські» відносини. Пливе «добросусідське».

13) Року Божого 1919-го почав, а Р. Б. 1920 дасть Бог залишить М. О. Соколів складати календарі.

……………………………..

Звичайно, це не все.

Але до видання нового календаря я матеріалу підготую ще.

Трудова громада. – 1920. – 22 січня

Про п’єсу писати не буду – вона стара і всім відома. Скажу лише кілька слів про виконання й тих, що виконують.

Боже мій! Боже мій!

Куди ми йдемо, куди ми завертаємо? Що лишилося з театру? З «театру Садовського», того театру, який колись чарував і захоплював, примушував плакати й сміятися?! Може, звичайно, й не винен М. К. в тому, що скоїлося? Що його покинули кращі сили? А може й винен?! Не знаю!

Але що тепер у нього нема театру – це факт! Є щось подібне до театру і тілько…

Дививсь оце я, як «партачили» «Дай серцеві волю – заведе в неволю». «Партачили» усердно й сумлінно. Я не буду детально розбирати виконання окремих ролей. Зазначу лише, що новим «прем’єрам» п. п. Івановій, Кривецькій, Ясинському треба ще багато вчитися, п. Івановій конче треба залишити копіювати попередню прем’єршу, бо невдала копія з поганенького оригіналу робить тяжке вражіння.

Ну, гаразд, це актори молоді, не досвідчені. Вони, дасть Бог, ще «виграються», бо, очевидно, працюють над собою. Це помічається.

Але те, що витворив «актор», що грав 1-го музику (я навіть його прізвища не буду називати), – це цілковитий сором. Людина, очевидно, зовсім забула, що грає в театрі, та ще й в державному. Це – шарж, і шарж не тілько не дотепний, а навіть не чемний. «Гальорку», звичайно, він потішив, але це можна ж зробити й інакше: нап’ясти на ярмарку халабуду та й «перекидаться» собі досхочу на «потѣху почтеннейшей публики». Коли він сам не розуміє, що робить, то режисерові треба це припинити, ну хоть навіть збройною силою, як так не послухає. Бо це ж скандал! Їй-богу, скандал!

Взагалі вражіння від виконання дуже зле. І якби не чудова гра п. Левицького (сирота Іван), провал би був повний і безповоротний, п. Левицький актор, безумовно, інтелігентний, з іскрою Божою. Незважаючи на «слизьку» роль, нігде навіть найменшого натяку на шарж. Спокійно, витримано і прекрасно грав він і… врятував становище.

Щира йому за це подяка, бо, рятуючи становище, він рятував і рідне мистецтво і колишню славу театру Садовського.

Дуже приємне враження робить п. Івлів у невеличкій ролі парубка.

Розгнівався на нас Бог!

Дуже розгнівався!

Кожен день, по всіх церквах землі нашої Української усі православні християни щиро моляться:

– «І сохрани нас, Боже, от труса, губительства, огня, межвоусобния брані, нашествія іноплеменників»…

І що ж ви думаєте?

Приходжу до редакції.

– Трус і губительство!

Вирвався.

Біжу далі:

Вогонь! Губернаторський будинок, як свічечка. Запросили качать. Утік!

Смалю по Поштовці як ошпарений.

Молюся:

– Сохрани ж, нарешті, від «межвоусобния брані».

Де там?!

Прислухався – чую «брань». Та ж яку?!

«Междоусобніше» бути не може!

Виявляється:

Есдеки «браняться»! «Розбранились» і розпустились!

І все – орієнтація!

Я вже колись писав про орієнтацію, що це тяжка хвороба! Писав і як боронитися від неї.

Не послухались – от тепер і мають!

Заслабли на орієнтацію і вмерли.

«І казок про них не розкажуть, не будуть співати про них і пісень».

І ходе тепер, голова їхньої місцевої організації, і плаче, і сміється. Плаче, що вмерли!

Сміється, що живий!

– Живий, – каже, – остався! А знаєте, чому?

– Ні, – кажу, – не знаю!

– Надув я їх! Усіх надув! Вони думали, що кучерявий. Націлились за волосья! Я й утік!

– Вітаю вас, – кажу, – товаришу! Організуйтеся далі, – кажу, – «на всяк случай»!

Не схоронив, отже, Бог і від «межвоусобния брані».

Гнівається Бог…

Гнівається до того, що не тілько сохраняє від нашествія «іноплеменників», а навпаки:

Усіх нас «іноплеменниками» поробив.

– А за що? За що?!

– Ви думаєте, що не варт?!

– Варт! От, та ще як варт!!

– Потопу мало!

– Ви лише подумайте, що ми робимо? Що ми лише робимо?!?