Остап Вишня - Вишневі усмішки. Заборонені твори

Їй-богу! Так і написано!

Щоби закінчити російські реформи, треба мати Росію.

Щоби закінчити «визвольні» реформи, треба мати кого визволяти.

Щоби мати кого визволяти, треба закріпостити.

І т. п., і т. п.

Потім, значить, найти підходящого Олександра II.

Ну, а за Валуєвим, звичайно, зупинки не буде.

Він уже готовий!

Та й починайте, з Богом!

Принаймні.

І логічно, й……….

Може, не знаєте, як формулювати аграрний закон?

Так я вам і це підкажу!

Де моя не пропадала?!

Починайте так:

– Арт. I «Осєни себя кресним знаменієм, православний народ».

І далі по всіх школах хором дітки виспівувать будуть:

– Посмотрі, в избє мерцая,

Светит огонек…………………………….

– Харррашо!..

– Їй-богу, харррашо!!!

Трудова громада. – 1919. – 14 грудня

Приверзлося!

Усі кутки хрестив, подушку. Сам хрестився. Приверзлося!

І так кожне Різдво! Чого тілько не снилось?!

– Були янголи, коники, ялинки, цукерки.

– Були книжки, вчителі в мундирах, еполетах, окулярах.

– Були врядники, справники, пристави, губернатори.

– Усього було!

Раз навіть автономісти-поступовці у 1917 році приснились. Чхав, розумієте, тижнів з чотири! Такий нежить ухопив! Смалений кошачий хвіст і той не брав.

Але такого, як цю ніч, їй же богу, не було.

І де воно в дідька взялося?!

Та різноманітне яке?!

……………………………..

Розумієте, стою нібито я за Кам’янцем на Борщівській соші.

Коли це як засмердить! «Бореєм» подуло! Дивно, думаю собі, і «шлях не новий», а Бореєм смердить.

«Щось, – гадаю, – буде! Коли так!»

Озирнувся! Аж ось з міста виходять усі, значить, представники, усіх, значить, офіцій, на чолі, значить, з головним. Трохи оддаль Генеральний писар Варивон, з пером за вухом у віц-мундирі і в білих штанах з золотими лампасами.

«Що, – собі думаю, – це все значить?»

Зирк уперед! А з-за кордону суне Українська держава, увесь український, можна сказати, народ. Чоловік з тридцять, попереду кабінет. Народ усе діловий, мудрий. Усі в брилях-котелках, в полосатих штанях, в сурдутах. А позаду евакуйовані «додому» урядовці. Усі такі оздобні, добре одягнені, і ніхто тифом не хворів.

Коли це «наші» представники, значить, як вжарять:

– «Слава Вкраїнському Народові!»

Я – ходу!

А Борей тиче мені квача й мазницю.

– Маж!

– Кого, – кажу, – дядінька?!

– Мене маж! Нас маж! Усіх маж!

– Навіщо, – кажу, – дядінька?!

– Щоб дуже!

– Та ви всі, – кажу, – й так, слава тобі, Господи…

– Маж! – та тупне. – Видихаємось!

«Ну, – думаю, – вимажу. Хай ще посмердять»… Мазнув Борея. Мазнув писаря.

Регочуться. Раді!..

Аж ось писар як не підскочить до мене, та як не крикне:

– Кричи!

– Що?! – кажу.

– «Славу» кричи!

– Кому?! – кажу.

– Народові! Державі!

– Народові, – кажу, – можна! І державі можна!

Обернувся до Вінниці та як гаркну:

– Слава Народові!!!

І… прокинувся…

Не спав довго.

Нарешті задрімав. Коли знову!!

Ніби відчиняються в грубці дверцята і вилазить звідтам здоровенний чортяка, синій-синій як печінка, підходить до мене, бере мене за карк, підійма, і ми кудись ніби летимо.

– Пане, – кажу, – куди це ви мене?!

– До лона, – каже, – матері твоєї.

– Давно вже, – каже, – ти її не бачив. Скільки ти, – каже, – утисків приймив, скільки горя!

– Так чого ж ви, – кажу, – пане, за карк? Ви краще, – кажу, – пане, перепустку виклопочіть! Я й сам, – кажу, – такий ніби до мами вже хочу!..

– Мовчи, – каже. – Лети!

– Лечу, – кажу, – лечу! Тілько ж не давіть так!

Летимо…

А за нами ніби хури зі збіжжям, цукром. Аж свистять! От, думаю, мамі на святки. Якраз, думаю, добре.

Летимо…

Аж зирк у бік! Майже поруч з нами смалить Фуксом до неба владика. У Фукса «вслєдствіе переутомленія» виріс здоровенний хвостяка.

І він вертить ним «без всяких демократических разсужденій». Владика його кропить і приказує:

– Ну, – вивозь, вивозь, раб Божий Шмах? Один ти «вірующий» в мене залишився…

Наблизились. Чую, ніби голос.

– Покайся, Грунський, співробітником «Шляху» будеш…

– Е, – кажу, – отче, «як по шляхах літати та збирати, краще робить»…

Прокинувся…

Почав хреститися…

Далі вже щось заплуталось.

Комусь кричав: «Борітеся – поборете».

З якимось пролетарієм єднався.

І ніби в того пролетарія кров з брови текла…

Потім ніби якийсь високий, кремезний, чорнявий пролетарій підходив до мене – прохав дозволу проповіді говорити…