Остап Вишня - Вишневі усмішки. Заборонені твори

Але за те, як вони грали «Дай серцю волю» – не можу. При всьому моєму бажанню.

Коли вони будуть грати добре, хоч це навіть буде раніш 13 років, будемо підтримувати. І не хвалити, а дякувати. Розумієте, шановний М. К., – дякувати.

У Кам’янці є Громада Полтавців та Слобожан.

В Громаді Полтавців та Слобожан є їдальня.

В їдальні є, звичайно, обіди. Цілком, як бачите, нормально. Але послухайте:

Зустрічаю знайомого.

Біжить. Очі червоні, налиті кров’ю.

Обличчя синє. Плюється, руками розмахує. Чумарка на ньому розкрита. Без шапки. Півголови без волосся: вискуб.

Я до нього:

– Товаришу, що з вами? Ви ніби не при всіх… Що таке? Чому це ви? Може, вас скажена собака вкусила?

Він став. Божевільно подивився. Потім як підстрибне та до мене:

– Їдальня… їдальня Полтавців та Слобожан…

І зомлів.

Одвіз я його до лікарні. Через два дні вмер.

Прочувши про такий трагічний кінець, я пішов до лікарні, довідатися, що за причина.

Сестра показала історію хвороби.

Читаю:

«…Хворий худий і блідний. Видко, що харчувався кепсько. Увесь час плаче. Часто мліє. Балака поривчасто, так що трудно розібрати. Із окремих фраз можна виявити, що він обідав в їдальні Полтавців. Приходив туди о другій годині і чекав. Чекав кожен день до п’ятої. Перші дні боліла голова. Потім почало трясти. В останній день кров ударила в голову… Далі хворий впав у непритомність і, проживши два дні, вмер…»

Д і а г н о з: Нагле божевілля на ґрунті обідів у їдальні Полтавців.

– ……………………………………………………………..……………

«Господи! – думаю собі. – Хороший такий чолов’яга, а від чого помер».

Зустрів потім я знайомого лікаря, розказав тому як цікавий випадок.

– Е, – каже, – ви не знаєте. У мене всі пацієнти полтавці і слобожани. – (Він невролог.) – Увесь бром випили. Я тепер уже й не оглядаю, як прийде, а просто питаю:

– Чекали?

– Чекав, – каже, – 4 години.

Зразу йому й ліків……………………………

Пропали земляки. А шкода – нічого собі люди! ……………………

Мушу попередити, що я зроду не писав романів. Даю слово, що я їх надалі ніколи писати не буду. Тепер же, через незалежні від мене і моїх родичів обставини, я пишу цей роман, пишу тому, що мені нудно. Чому мені нудно, я оповідати не буду, бо це нікого, крім декого, не торкається. Взагалі пишу. Прошу мені на цей раз пробачити, бо, підкреслюю, я цього більше робити не буду.

Зима. Було, значить, холодно.

Сонце застрайкувало, як робітники в експедиції заготовки державних паперів, і ні за які гроші, навіть гривнями, не хотіло посилати свого проміння на окуповану чужоземним військом землю, коли-не-коли, мов м’ясна страва в їдальні Полтавців та Слобожан, визирне воно із-за обрію. Визирне, всміхнеться, кивне головою і раптово зникне, дратуючи і без того знервовану людність.

Віяв зимний, вогкий, як моє помешкання, вітер.

Річку від вогкого вітру дуло, тріскало, корчило і, зрештою, понесло, ніби її вхопила страшенна різачка.

Снігу не було. Та в тій Країні він майже ніколи й не пада. Лише безупинно там падають марки.

В повітрі пахне кабінетом, резедою і моїм арештом.

Коні, корови, свині, кури, гуси, качки, індики, коти, собаки й люди – хотіли їсти.

Коні ржали, корови мукали, свині хрюкали, кури кудкудакали, гуси гиркали, качки кахкали, індики бурлюкали, коти нявкали, собаки гавкали, а люди грали на біржі й мерли від плямистого тифу.

Жалібно пищали в лантухах у селян «канарейки».

Невесело було. Сумно було. Нудно було.

І лише іноді дипломат, купивши будинок на заході, повернеться на схід і, вип’явши груди, гучним голосом, бадьоро, упевнено й весело гаркне:

– Яка краса – відродження країни!

Наради продовжувалися.

На подвір’ї у заможного, знатного шляхтича Свирида Бандури – метушилися.

Приїхали старости сватати одиначку – доньку Маринку, молоду дівчину, що щойно лише почала на вулицю виходити.

Сватав її молодий шляхтич, сусіда Бандури. Він хоч і молодий був, але знатний, старовинного роду. Дуракуватий, положим, трошки, а проте, як казали батьки Маринчині, для неї підходящий. Задавався він страшенно. Старі люди казали, що то не задавання, а гонор. Хай буде так.