Остап Вишня - Вишневі усмішки. Заборонені твори

Ось послухайте.

Іду по вулиці. Бачу: «Управа Подільської залізниці».

«Невже? – думаю собі. – От добре! Значить, живемо! «Управа» єсть! Може, – думаю, – й залізниця єсть».

Зайшов!

Сидять!

1) Начальник залізниці.

2) Пом. нач. залізниці.

3) Нач. ел. руху.

4) – возової.

5) – колії.

6) – матеріальної.

7) – комерційної.

8) – санітарної.

9) Головний юрисконсульт.

10) Головний бухгалтер.

11) Начальник канцелярії Начальника залізниці. У кожного з них своя канцелярія.

З діловодами! Урядовцями! Друкарками!

– Ну, як «Управа»!

– А чим же вони «управляють»?

Сидять і радяться, як до двірця перепустку дістати.

І нарікають на референта шляхів!

– Попризначав, – кажуть, – що ми тепер будемо робити? Ми ж на це гроші одержуємо! І гроші ж не малі! Треба ж хоть що-небудь робити!

– Пане референте!

Від себе вже до вас звертаюсь:

– Пожалійте людей!

Купіть у мого племінника «залізницю», вона хоть невеличка, але забавна. Як накрутиш паровика, так за ним усі вагони біжать! Цікава штучка! Їй-богу цікава! Купіть, щоб не забули, що таке паровик, а що – простий вагон. Хай крутять!

А то сумно ж їм!

Биться почнуть!

……………………………..

Вийшов з «Управи».

Зустрів знайомого інженера.

– Куди, – кажу, – це ви?

– Іду коньки купить. Призначили інспектором шосейних та водяних шляхів. Шосейні вже обійшов. А це куплю коньки, гайну по Смотричу. Треба проінспектувати водяні шляхи.

– Гайніть, – кажу, – гайніть! Раз призначили – гайніть!

Мусите……………………………………………………….

– Боже!

– Мало нам труси!

– Мало нам огня!

– Мало нам губительства!

– Де Твої громи небесні?!

……………………………..

– Панове!

– Ви знаєте що?

– Ми щось забули! Їй-богу, забули!

– Багацько пишемо, багацько працюємо, ще більше балакаємо, а забуваємо самі прості речі!

– І, розумієте, нікому навіть і в голову не прийде, що зрештою з нами буде те, що з тим знаменитим Микитою, який опинився в такому становищі, що:

– Ні сюди, Микито, ні туди, Микито!..

– Ви, звичайно, читали всі вже те, що й я читав?

– Таке довге, з артикулами?

– Консеквенцію відповідну з цього вивели?

– Тепер же поміркуйте!

– Ми вислали за кордон до всіх народів своїх представників.

– Представники ці сидять, репрезентують нас, намагаються, просять, требують, доводять, щоб нас визнали.

– Дехто вже нас і визнав.

– Про декого кажуть, він ось-ось визнає!

– Уже ніби крекче!

– А ви знаєте, що до одного народу ми свого представника й не посилали!

– Забули зовсім ще за один «закордон». Ви знаєте за який?

– За Україну!

Уявіть же ви тепер собі «пасаж», коли нас визнає і французький народ, і англійський народ, і всякий там американський народ, і всі інші народи.

– А український не визнає!

– Скандал же буде!

– Величезний скандал!

– Посилайте ж, поки не пізно!

Хай іде! Хай каже, що ми тут є, що в нас таке-то населення, така-то територія і що в нас, крім того, що зверху, ще й у середині, нетрі тобто, єсть. Та й не гайтеся!

Я, їй-богу, абсолютно не розумію, навіщо шановний М. К. Садовський написав цього листа. Що він хотів ним довести?

Я ж і сам писав, що актори молоді, що вони виграються, що вони працюють над собою. А що його хвалили в Києві? Ну так що ж?

– Добре, значить, грали, то й похвалили.

– Що ніхто з тих, що покинули трупу, ніколи в цій п’єсі участь не брав? Ну так що ж?

Грали, значить, інші, що були в його трупі тоді.

Отже, значить, ми з шановним М. К. щодо цього однаково думаємо. Образити, звичайно, я нікого не хотів і не хочу.

Я лише констатував факт, під котрим М. К. підписується обома руками. А я зовсім не для цього писав. І якби М. К. уважно прочитав, він би зрозумів, для чого писано.

А то він почав «захищати», а вийшло навпаки.

Невже ви, шановний М. К., вважаєте ваших акторів за таких нездібних, що потрібно цілих 13 років під вашим режисерством, щоб вони добре грали?

Що ви, хай Бог милує? За віщо це ви їх так?

Я, наприклад, незважаючи на те, що, як ви пишете, «кидаю образливі нарікання в молоді ваші сили», і то гадаю, що вони у вас кращі, ніж ви про них думаєте.

В те, що вони повні любові до свого рідного краю й до мистецтва, я вірю і за це годен їм кричати «Славу» без кінця, а не тілько добрим словом підтримати.