Марина Гримич - Варфоломієва ніч

– Часу немає! – закричав Варфоломійович. – Бери свої тюльпани і шмаляй!

– Стоп, стоп! – знову зупинила його Ідея Іванівна. – Треба продумати все, до дрібниць. – Так. Кожен твій… як це називається…

– Пацан! – з гордістю сказав Колясик.

– Так, пацан… – кивнула Ідея Іванівна. – Кожен твій «пацан» бере букет голландських тюльпанів… Так, тільки одного кольору, ясно?

– Пое! – кивнув Колясик.

– Так, кожен твій пацан бере букет прекрасних голландських тюльпанів, сідає на машину і мчить по одній чи по двох, а, може, навіть і по трьох адресах… Варфоломійовичу, роздай по три села кожному «пацану», тільки так, щоб вони були розташовані поряд. Треба час берегти.

– Єсть!

– Так. Що далі? Що далі? – напружено думала Ідея Іванівна. – «Пацан» приїжджає у виборчу дільницю, підходить до голови комісії, цілує ручку і вручає їй божественний букет голландських тюльпанів. «Це вам, – каже, – від Павла Івановича Печеніга. Він живий-здоровий! З весною вас!»

– Я упав! – захоплено промовив Колясик! – Як красіво! Чурік! Чув? – звернувся він до головного свого охоронця. – Запиши текст! Шоб ніхто нічо не перепутав! Жми на обидва базари, в генделики… Сьогодні всі пацани району пашуть на Пашку! – розреготався він. – Оголошується операція «Піонерська зірниця». Тобто не піонерська, а… Як воно?… Ага: «Оголошується Пацанська зірниця!» Побачим – хто кого?

– Колясик, у вас три години. Максимум чотири. – зауважила Ідея Іванівна.

– Пое, мадам!

Колясик загріб своїх «пацанів» і рвучко направився до дверей, кинувши на ходу:

– Скоро буду! Ждіте ответа! А ви, мадам, мне нравітєсь! – підмигнув він Ідеї Іванівні і зник.

– Це в нас взаємно… – втомлено сказала Ідея Іванівна і бухнулася на стілець.

Усі відчули неймовірне полегшення. Ідея Іванівна встала і вже вкотре підійшла до ікони святого Миколая.

– Я й не думала, святий Миколаю, що ти такий екстремалі – пожартувала вона і ще раз помолилася.

– Може, мені на птахофабрику злітати? – запропонував свої послуги Васнєцов-Паваротті, перебуваючи під глибоким враженням того, що відбулося. – А заодно до Калитки… Перевірити, як ідуть справи… Все-таки там великі дільниці…

– Сиди тут і не рипайся! – смикнула його за рукав дружина.

Ідея Іванівна хотіла була заперечити Тетяні Фрідріхівні-Віталіївні, однак махнула рукою: адже все тепер під контролем святого Миколая.

Увечері повернувся зі столиці дядечко Ґіві і почав готувати вечерю. Це виявилося дуже до речі, оскільки всі очікували звістки від Колясика.

Дядечку Ґіві передали поїздом із Тбілісі зелень, соус ткемалі і різну травичку й приправи. Тож у маленькому будиночку провінційного містечка NN пахло до запаморочення.

І саме туди увечері завалила група місцевих авторитетів.

– Мадам, ваше завдання виконане!

Колясик підійшов до Ідеї Іванівни й елегантно поцілував їй ручку.

Саме в цей момент у кімнату зайшов дядечко Ґіві, а за ним

– цілий спектр різних грузинських запахів.

– Ты кто? – ревниво спитав він у авторитета.

– Я – тигидимський олень, – пожартував Колясик і для наочності зімітував оленя. – Тигидим-тигидим-тигидим!

Оскільки анекдот про тигидимського оленя був одним із найулюбленіших дядечка Ґіві, він розкрив обійми і запросив до столу:

– Садысь, дарагой, гостам будэш! У нас сэводня просто сказочный квєрєби!

– А це що таке? – з підозрою в голосі перепитав Колясик.

– Бува, не яйця?

– Канешна яйца! – радісно закивав дядечко Ґіві. Словом, атмосфера відразу склалася дуже привітна. Після

третього тосту Колясик став ділитися спогадами свого шкільного дитинства. Він зізнався Варфоломійовичу, що це він підклав череп на паличці в букет з квітами на Ленінському уроці. Варфоломійович сказав, що він і не сумнівався, що це зробив він, малий паскудник. Адже він його стільки разів ловив у власному саду і лупив його своїм солдатським ременем, як Сидорову козу. Потім Колясик став допікати Тетяні Горошко за те, що вона не давала йому списувати і била його по голові портфелем. Виявляється, вони кілька років просиділи за одною партою. Колясик признався, що він тільки Тетяні Горошко, єдиній у своєму житті, дозволяв його бити та ще й по голові.

За розмовами минав час, і ось дядечко Ґіві урочисто вніс у кімнату кверебі. Момент внесення кверебі запам'ятовується на все життя. У цьому є щось від передчуття скуштування забороненого плода. Це передчуття хвилює, тривожить, збуджує і лякає водночас. А момент першого куштування цієї еротичної страви поєднує в собі здивування, розчарування, відразу, захоплення і сором водночас. Це не те, що ти чекав. Однак новий незвичний смак запаморочує, і ти вже не пам'ятаєш, що саме ти чекав.