Марина Гримич - Варфоломієва ніч

І тут наш молодий герой побачив у залі його – свого невидимого співрозмовника. Той сидів у центрі залу і мав вигляд кого б ви думали? Його батька, Івана Макаровича Печеніга, царство йому небесне! Іван Макарович Печеніг усе життя пропрацював у школі. Найголовніша риса його характеру – це правильність. Він був дуже правильним. Аж надто правильним. До того правильним, що Пашка завжди стояв перед ним навитяжку, відчуваючи докори сумління.

Пашка, уявивши себе в коротеньких штанцях, виструнчився і розпочав промову:

– Дорогі мої батьки!… Так, я не обмовився. Я дивлюся в цей зал і бачу свого батька. Хоч він помер багато років тому, але він тут, серед вас. У нього такі ж самі зморшки мудрості на обличчі, як у вас, такі самі натруджені руки, як у вас, такі самі очі, в яких закрабувався біль від старих ран – і бойових, і душевних. Я ось стою перед вами – молодий і зелений – і думаю: ну хто я такий? Хто я такий порівняно з вами? З вашим досвідом? І мені спадає на думку фраза: «Якби молодість знала…»

Пашка на мить замовк, щоб набрати повітря у груди. Але зал йому не дав закінчити фразу, оскільки сам, хоч і трохи не в лад, проте цілком розбірливо прогудів:

– … якби старість могла…

Пашка зрозумів: його прийняли. Не подумайте, боронь Боже, що вій був нещирим. Пашка був справді славним хлопцем і в жодному разі не циніком. А старі люди це відчувають.

Варфоломійович ішов додому із зустрічі мовчки. Наш молодий герой, чесно кажучи, злякався. Що він зробив не так? Пашка боявся завести розмову першим. Однак коли почув, як Варфоломійович сьорбнув носом, зрозумів: того пройняла сльоза. Пашка обняв старого і поплескав по спині:

– Дякую тобі, Варфоломійовичу…

– Ні, Пашко, це я тобі дякую, – хриплим голосом сказав той.

Ну що ж. Хороший початок – півсправи, кажуть брати-росіяни. А на Заході кажуть: запропонований товар – напівпроданий товар. Не знаю, хто має більше рації в нашій ситуації, але кампанія по збору підписів на підтримку Павла Івановича Печеніга була виконана і навіть перевиконана.

Варфоломійовнч підійшов до виборчої кампанії науково. А оскільки в далекому провінційному містечку було обмаль літератури з політичного іміджмейкерства, він пішов традиційним шляхом: законспектував томик Леніна.

До речі, мій дорогий друже, вибачайте за мій анахронізм, але деякі методичні (не плутайте з методологічними) положения ленінської концепції щодо революційної ситуації, щодо програми-мінімум і програми-максимум, щодо важливості засобів комунікації, щодо головного завдання для молоді «вчитися, вчитися і ще раз учитися», щодо політичної проституції і багато чого іншого – є безсмертними. Інша справа, що ці речі давно були «винайдені» до нього, але… методами промоутерства, чи по-простому пропаганди й агітації, великий вождь теж володів непогано. А ораторський хист! І це при його дефектах дикції. То чому б не повчитися? Конкретно Варфоломійовича цікавило, як у межах окремо взятого округу перемогти па виборах. Звичайно, до безсмертної спадщини він поставився творчо.

«Де будемо робити «Смольний»? – замислився він над нелегким питанням, заплющивши очі. І хтось невидимий (а це був «друг» Пашки) сказав йому у відповідь: у районній бібліотеці! Варфоломійович розплющив очі: у Таньки, у цієї клізми, що соромиться імені свого батька? Ні! Однак той «хтось» наполягав: Так!

– Ні! – вже вголос сказав він.

– Та-ак… – під руку зітхнув Пашка, відкриваючи холодильник. – А що тут у нас є? «Оцень кусать хоцецца». Ага, нічого нема. Може, сходимо за лінію фронту?

– До бабів?

– Угу… Здається, вони сьогодні пиріжки пекли.

– Мені гордість ие дає… – завагався Варфоломійович. Пашка відразу ж зметикував, що зараз Варфоломійовича

можна брати голими руками: йому теж «кусать хоцецца».

– Не переживай, Варфоломійовичу! Я піду сам. А вони тебе – клянусь – самі покличуть. Причому па колінах приповзуть!

– Так уже й приповзуть… – недовірливо гмикнув той. Однак під ложечкою, напевно, і в нього смоктало. Тож він

склав зброю:

– Роби що хочеш…

Пашка заворушився і заспівав:

– Люблю тебе, бажання смак… – і облив себе туалетною водою.

Варфоломійович дивився на того спідлоба. Пашка вилетів із землянки прожогом. Старий ветеран продовжував думати над місцем для штабу. Трохи знайомий з модними працями Фрейда, він згадав, що визначний психоаналітик переконував звертати особливу увагу па описки, обмовки і збіги. Нічого в цьому світі немає випадкового. Кожна деталь – це натяк па те, що треба робити в даний момент. Але як же вклонитися тим двом кобрам?