Вітаутас Петкявічус - Буря в склянці води

Жюжю розшифрував донесення й повідомив генерала:

— Місто Бімбамбула оточено повстанцями. Попит на зброю зростає. Затримано великого постачальника зброї. З’ясувати, якій країні він належить. Його прізвище — Кніксас.

Тільки чарівна Жанета досі ще не могла зрозуміти цієї небезпечної гри і все питала шефа:

— Навіщо вам той кулемет?

— Звісно — ні до чого. Ми ж мирні торговці. Пхаючи візка перед собою, я весь час думаю: як з цього мертвого залізяччя зробити швацьку машину? Це моє хобі.

— А коли надумаєте?

— Тоді настане мир в усьому світі, а ми над своєю крамницею повісимо кольоровий плакат: «Перековуємо кулемети на швацькі машини!»

— Це ж чудово! — радіє дівчина і ще привітніше закликає покупців: — Поспішайте, поспішайте!..

Джеймс Бонд до Бімбамбули дістався на кілька годин пізніше від Мажо. Він довго блукав містом пішки, доки нарешті, послухавши внутрішній голос, не знайшов потрібну вуличку. Він був одягнений в білий костюм, на голові — пробковий шолом, який не пропускав тропічної спеки, а в руці тримав гарну японську парасольку, в руків’я якої було вмонтовано швидкострільну гвинтівку.

Він підійшов до першого-ліпшого і, притишивши внутрішній голос, чемно запитав:

— Чи не могли б ви мені за пристойну плату сказати, Де живе Пріслі?

— Пріслі-кравець?

— Ні, він, мені здається, чимось іншим займається, — відповів Бонд.

— То, може, Пріслі-пекар?

— О ні!.. Він такий високий, гарної статури, поважний…

—Так, певне, той Пріслі — рибалка! — зрадів чоловік.

— Ні, ні і ще раз ні! Пріслі не може бути рибалкою. Наскільки мені відомо, він дуже боїться води й не має од Н|єї руки.

— Одразу так би й сказали! — нарешті зрозумів перехожий. — Отже, ви шукаєте Пріслі-шпигуна! Він живе тут недалеко за рогом, у високому голуб’ятнику. Напевне, й зараз щось фотографує. — Махнув рукою і швидко рушив далі.

— Спасибі, — подякував Джеймс услід і манівцями подався до свого спільника Потім вони разом найняли зручний будиночок недалеко від старої фортеці работорговців, з якої до будиночка вело кілька ходів під землею.

Джеймс недовго роздумував, найняв ще дві хижі й по фарбував їх у різні кольори.

— Навіщо вам стільки халуп? — здивувався старий Пріслі: він тут жив уже понад п’ятдесят років.

— Бачте, колего, в одній я житиму і працюватиму, — відповів Бонд, — у другій буде мій клуб, який я відвідуватиму, а в третій — теж клуб, який я ігноруватиму і проти нього у своєму клубі виголошуватиму промови.

«Коли справи острова Лімпопо візьмуть у свої руки такі великі демократи, ми ще поживемо на цьому острові!» — подумав спорохнявілий шпигун і зразу ж передав молодому всі відомості, зібрані ним за п’ятдесят років. А через годину Intelligence Service знову загув, мов розорений вулик. Тепер цій почесній установі треба було з’ясувати скільки на світі живе братів Ноксів, що вони за люди, чи вони часом не завербовані якоюсь іншою установою приємних і ввічливих послуг?..

Трохи важче йшли справи в теплих краях у Ганса Герінга. Перед Стамбулом його полонив такий солодке сон, що він не витримав і сказав своїй неписьменній секретарці:

— Берто, до Стамбула залишилося близько п’ятдесяти кілометрів, отож я трохи посплю, а ти уважно пильнуй за кілометровими стовпами і рахуй їх. Коли стовпів не стане — розбуди мене. Гадаю, ти рахувати вмієш?

— Так точно! — відповіла по-військовому Берта, але не козирнула, бо вже зняла кашкет від уніформи.

Ганс ушкварив такого хропака, що кілька снів проспав, потім прокинувся і питає у своєї співробітниці:

— Ще далеко?

— П’ятдесят два кілометри сімсот п’ятдесят метрів! точно і чітко відповіла Берта.

— Звідки п’ятдесят два? — здивувався Ганс. — Було ж тільки п’ятдесят один?

— Правильно, — не розгубилася секретарка, — але ж за раз у інший бік.

— О лишенько! — вхопився за голову Ганс і кинувся хапати валізи з полиць.

А що секретарка не вміла читати, а Пуціс не розумів по-турецькому, Гансові знову треба було вийти на незнайомій, в інструкції не передбаченій зупинці і, найнявши возика, запряженого віслюком, повернути назад — у вічне місто.

— Ти завинила, тож чимчикуй пішки, — покарав він Берту.

Так вони зі швидкістю три кілометри на годину повернули ближче до моря. Але й тут Герінг не гаяв часу і за новою інструкцією вчився передавати свої думки на відстань. Добре оволодівши цією майстерністю, він наказав Берті:

— Не плентайся позаду! Краще забіжи наперед і попробуй спіймати мої думки.