Ігор Артемчук - Навколо Парнасу - Літературні бувальщини

— Де ти переховуєш мішок зі своїми жартами і дотепами? — питали люди Кеміне. — Ми б хотіли його викрасти.

— Тоді вам довелося б викрасти мою шубу, — сміявся поет. — У ній моя таємниця: в кожній дірці жарт, під кожною латкою — дотеп.

Компанія, в якій були пір і Кеміне, зібралася їсти диню.

— Обережно ріжте, як би з неї не вийшов Кеміне у своїй шубі! — пожартував пір.

— Бай-бо! — усміхнувся Кеміне. — Швидше може статися, що я вийду з вашого будинку... без шуби.

Кеміне відпросився у піра навідатися до сім'ї.

— Провідай, — погодився учитель, — і привези мені гарного собаку-гончака.

Уладнавши сімейні справи, Кеміне незабаром повернувся у Хіви. Пірові привіз великого вовкодава. Ералі-ішан був незадоволений:

— Я просив привезти гончака, а це якийсь дворняга.

— Не сумуйте, вчителю, — сказав Кеміне. — Цей дворняга поживе трохи біля ваших дверей і буде справжнім гончаком.

Якось Кеміне віз пісок. Зустрів бая.

— Навіщо тобі пісок? — запитав бай.

— Труїти комарів.

— Продай мені.

Кеміне продав, а незабаром бай зустрів поета:

— Ти обманув мене! Пісок не допомагає.

— Може, ви ним неправильно користувалися.

— А... як треба?

— Треба піймати комара і насипати йому в очі піску.

— Та вже як я його піймаю, то й так уб'ю.

— Ви маєте рацію, — сказав Кеміне. — Це навіть краще.

Якось пір за проведення релігійного обряду одержав багато зерна, але, за звичкою, ні з ким не поділився, хоч учні йому допомагали.

— Учителю, — звернувся до нього Кеміне, — в який рік ви народилися?

— У рік пацюка, — відповів той.

— Тепер зрозуміла ваша любов до зерна, — сказав Кеміне.

Двотомник пісень П'єра-Жана Беранже вийшов десятитисячним тиражем 25 жовтня 1821 року й одразу розійшовся. Власті не встигли конфіскувати збірник. Коли через чотири дні поліцейські стали обшукувати склади й книгарні, то знайшли тільки чотири примірники засудженої книжки.

За пісні, що розійшлися в народі, Палац правосуддя в Парижі у грудні 1821 року виніс пісняреві вирок — три місяці ув'язнення.

У в'язниці його відвідав поет і драматург В'єнне.

— Ви тут, напевне, встигли вже написати новий том? — запитав він Беранже.

— Веселі пісні пишуться не так швидко, як трагедії. Це дуже важкий жанр, — відповів той.

Цензору, який не давав дозволу друкувати пісні Беранже, поет сказав:

— Тоді я надрукую їх у Голландії під назвою: «Пісні, не пропущені моїм цензором».

Ось тут цензор не витримав:

— Розраховую на один примірник!

У червні 1826 року Руже де Ліль був ув'язнений за несплату боргів. Беранже посилає до нього знайомого з листом, запитуючи, який у того борг. І додає:

«Не червонійте через те, що Вас арештували за борги. Швидше вся нація мусить червоніти за ті прикрощі, що їх зазнає автор «Марсельєзи».

Беранже вдалося зібрати потрібну суму в 500 франків і визволити Руже де Ліля з в'язниці.

Знаючи, як бідує Беранже, паризький банкір Лаффіт запропонував йому місце у своїй конторі. Але поет відмовився від спокусливої пропозиції, бо не хотів бути залежним від багатія.

А знайомим з цього приводу сказав:

— Багатство в тім, коли у тебе мало потреб і багато друзів.

— Король хоче бачити Вас у палаці, щоб подякувати за все, що ви зробили для нього і Франції, — урочисто повідомив пісняреві Беранже один аристократ.

— Скажіть королю, що я застарий, щоб заводити нові знайомства, — відповів поет.

Якось у паризькій газеті поет-республіканець Беранже дав таку об'яву:

«Втік папуга. Уміє говорити «Хай живе король!» та «Геть республіку!». Тих, хто знайде, попереджаю, що не поділяю його політичних поглядів».

Французький поет Беранже брав участь у Липневій революції 1830 року і оспівав її, та незабаром побачив, що буржуазна монархія не полегшила становище простого люду.