Ігор Артемчук - Навколо Парнасу - Літературні бувальщини

Ліберальним балакунам, що зібралися в салоні банкіра Лаффіта, Беранже сказав:

— Не дякуйте мені за пісні, які я склав проти ваших ворогів, а дякуйте за ті, які я не склав проти вас.

О шостій годині ранку В. Жуковський вже сидів за робочим столом і працював. Тільки хвороба могла змінити його розпорядок дня.

— Натхнення — річ гарна, — говорив поет, — та часто доводиться розпочинати роботу, не очікуючи, коли воно прийде. Але варто тільки розпочати, як помічаєш, що вже працюєш із піднесенням.

В. Жуковський переклав поезію Фрідріха Шіллера «Три слова віри». В редакції йому сказали, що вірш буде опублікований, тільки цензор викине рядки: «Людина народжується вільною — і вільна навіть тоді, коли б народилася в кайданах».

— Якщо цих слів не буде, то переклад зовсім не друкуйте, — заявив поет-громадянин.

Одного разу Анрі-Марі Бейль, майбутній письменник Стендаль, витягнув лотерейний квиток з номером 1935 і в щоденнику записав: «Щодо мене, то я беру квиток з таким головним виграшем: мати читачів у 1935 році».

Якось в диліжансі після півторагодинної розмови випадковий супутник запитав Стендаля, чим той займається. Письменник відповів просто:

— Спостерігаю людські характери.

Подорожній з острахом відсунувся і насунув капелюха на очі, вирішивши, що перед ним звичайний сищик.

Коли канцлеру князю Меттерніху доповіли про крамольні вірші Генріха Гейне і запропонували поцікавитися молодим поетом, він відповів:

— Рано чи пізно ми його обдаруємо нашою увагою.

Представник німецької романтичної школи Фрідріх де ла Мотт Фуке (1777—1843) написав чимало рицарських романів. Коли Генріха Гейне запитали, чому, на його думку, про цього автора тепер зовсім забули, поет відповів:

— Бо він у мріях про минуле втратив розуміння сучасного.

Якось зайшла розмова про дурнів, і Генріх Гейне сказав:

— Я не заперечував би проти існування дурнів (хоча, на мій погляд, їх дуже багато), якби вони не вимагали, щоб я підтримував їхні смаки та спосіб життя.

— Чи важко вивчити французьку мову? — запитала Гейне світська дама.

— Та ні, — відповів той. — Просто замість німецьких слів треба вимовляти французькі.

Генріха Гейне, коли він був тяжко хворий, відвідав у шпиталі один із його друзів. Санітарки саме переносили пацієнта на чисте ліжко.

— Як ся маєш, як почуваєшся? — турботливо запитав друг.

— Як бачиш, — не втрачаючи почуття гумору, відповів поет, — жінки все ще носять мене на руках.

Один поет-початківець надіслав Генріхові Гейне зошит зі своїми віршами. У супровідному листі він писав:

«Можете відверто висловити свою думку про вірші. Навіть найжорстокішу критику я сприйматиму як найчарівнішу мелодію».

Прочитавши вірші, Гейне переконався, що автор не виявляє жодних ознак поетичного хисту, і відповів йому: «Можете вважати, що почули прекрасну симфонію».

Гейне сказав якось поету Моріцу Гартману:

— Сьогодні, дорогий Гартмане, мене вже відвідала одна дама. Єдина незнайома вам дама...

— Хто ж це?

— Муза, мій дорогий.

Про образність у літературі Гейне висловився так: — Той, хто перший порівняв жінку з квіткою, був великим поетом. Той, хто це повторив, не мав ані краплини таланту.

Якось у Парижі Гейне зустрів Ротшільда.

— Як ви себе почуваєте? — запитав поет.

— Дуже зле, — відповів банкір. — Політика доводить мене до божевілля.

На це письменник зауважив:

— Доки ви не почнете жбурляти гроші за вікно, я не повірю в те, що ви сказали.

Генріх Гейне після якоїсь суперечки повинен був прийняти виклик свого супротивника на двобій. У день дуелі сталася злива. Грузнучи в багні та потопаючи в калюжах, поет звернувся до своїх секундантів:

— Як бачите, панове, дороги честі бувають інколи дуже брудні!