Ігор Артемчук - Навколо Парнасу - Літературні бувальщини

— Справді,— погодився Гете,— але ви, ваша величність, не будете заперечувати, що їм з цього приводу неодноразово доводилося жалкувати.

Якось Гете і його меценат герцог Веймарський, прогулюючись за містом, зайшли в селянський двір і попросили хазяйку напитися. Господарка увійшла в дім, а герцог вирішив тим часом пожартувати: вхопив кота, який бігав у дворі, і вкинув його в бочку з олією, що стояла поруч. Герцог так жваво розмовляв з селянкою, яка принесла молоко панам, що та навіть не почула нявчання кота з бочки.

За кілька днів поет і герцог знову йшли тією ж дорогою. У герцога заговорила совість, і він вирішив попросити пробачення за нікчемний жарт, заплативши селянці гроші за зіпсовану бочку олії.

— Що ви, добродію,— відповіла селянка,— жодних збитків тут немає. Я поставляю олію у Веймар, до двору герцога, а вони там усе з'їдять!

— Немезіда! — тільки й сказав Гете, багатозначно глянувши на вельможного жартівника.

Одного дня Вольфганг Гете вирішив відвідати свого давнього приятеля літератора Фрідріха Клінгера. Підійшовши до дверей його будинку, Гете почув голос Клінгера, який наказував комусь:

— Скажіть, що мене немає вдома!

І за мить покоївка, відчинивши двері, чемно сказала гостеві:

— На жаль, пана Клінгера немає вдома.

Сталося так, що наступного дня Фрідріх Клінгер сам прийшов до Гете в якійсь терміновій справі. Коли він постукав у двері, Гете висунувся у вікно й цілком серйозним тоном сказав:

— Пана Вольфганга Гете немає вдома.

Клінгер голосно розсміявся:

— Ти завжди жартуєш, Вольфганге!

— Ні, я кажу це цілком серйозно,— промовив Гете,— мене немає вдома.

Клінгер усе ще сміявся.

— Мене дивує твій сміх,— суворо сказав Гете.— Якщо я вчора повірив твоїй покоївці, невже ти не можеш сьогодні повірити мені?

Якось у розмові з Еккерманом Гете висловився:

— Публіка ось уже двадцять років сперечається, хто вищий: Шіллер чи я; їм би радіти, що вони мають двох мужів, про яких варто сперечатися.

У товаристві, в якому був драматург Фрідріх Геббель, зайшла мова про «Фауста» Гете.

— Однак я мушу зауважити,— сказав один літератор,— що в другій частині твору мені багато що не зрозуміло.

— Ви повинні ще додати,— жваво втрутився Геббель,— що Гете тут анітрохи не винен.

Сучасники розповідають, що Котляревський був не гордою людиною, поводився з людьми просто і ввічливо. Любив ходити в гості до полтавських козаків, міщан та селян, і всі вони його добре знали.

Бувало, йде Котляревський вулицею, а назустріч йому якийсь дядько — одразу знімає шапку, вклоняється і каже:

— Здоров був, пане Іване Петровичу!

Котляревський усміхається:

— Здоров, здоров!

Зупиняються, і починається розмова.

А то тітка яка-небудь йде і вітається:

— Здоровенькі були, добродію куме!

— Здоровенькі й ви, кумо! — відповідав Котляревський.

Розповідають, що під час однієї з мандрівок по Полтавщині Котляревський зупинився біля криниці води напитися. І нагледів жінку, яка гаптувала рушник. Звали жінку Наталкою.

— Для кого така краса? — запитав він і почув у відповідь:

— Відвезу до Полтави, подарую тому, хто про мене таку гарну пісню склав.

У російському відділі імператорської бібліотеки І. Крилов тривалий час працював сам. Згодом, за рекомендацією книголюба Смирдіна, йому допомагав писар Іван Бистров, Новий помічник побоювався, чи ж справиться.

— Книжки не вовки, не загризуть, а... цілком проковтнуть! — усміхнувся байкар.

Деякий час у бібліотеці з Криловим працював якийсь М. Лобанов, наближений до царської сім'ї.

Зайшли вони якось до книгарні. Поруч із книжками на полицях стояли лубки. Лобанов ними, звичайно, не цікавився, ці народні картинки, мовляв, для мужицьких верств. Але малюнки були веселі, хвацькі! Один лубок навіть привернув його увагу: двоє підпилих селян немилосердно вовтузили один одного. Під малюнком стояв підпис: «Два дурні б'ються, третій дивиться і сміється». Але де ж третій? На лубку його не було. Лобанов запитав продавця. Той іронічно посміхнувся:

— Як вам сказати, добродію...

Лобанов відійшов від картини і відразу зрозумів: третій той, хто роздивляється малюнок! Він негайно розповів про це Крилову і незадоволено сказав: