Ігор Артемчук - Навколо Парнасу - Літературні бувальщини

Пихаті прусські вельможі викликали неприязнь у Вольтера. Особливо не терпів він одного придворного. Цей вельможа вихвалявся своїми розкішними садами, твердячи, що вони найкращі в Європі. Вольтер вирішив поглузувати з нього і передав йому замість насіння рідкісних квітів висушені ікринки оселедців.

— Перекажіть своєму садівникові,— сказав Вольтер,— що це насіння дає перші сходи за два тижні, а ще через два — мають з'явитися квіти нечуваної краси!

Але справу зіпсував садівник, який усе зрозумів. За два тижні Вольтера запросили до придворного, щоб показати перші сходи «чудових» рослин. Коли Вольтер прийшов у сад, він побачив ділянку, на якій стирчали голови оселедців.

— Мій садівник каже,— посміхаючись, пояснив господар,— що ще через два тижні ви зможете побачити й хвости!

Переляканий слуга прибіг до Вольтера і доповів йому, що змія обвилася навколо ціпка, залишеного в передпокої, і він вбачає в цьому якесь віщування і диво.

— Я не визнаю чудес,— відповів філософ.— От якби мій ціпок та обвився навколо змії, тоді, напевне, довелося б у них повірити.

Вольтера запитали, чому він не напише біографію свого короля.

— Ні за яких обставин,— пояснив філософ.— Це найвірніший засіб втратити королівську пенсію.

Герцог Орлеанський, прогулюючись з Вольтером, зробив йому зауваження, що тон, яким той розмовляє з ним, дуже фамільярний.

— Не забувайте, що я стою значно вище за вас,— промовив герцог.

— Зрозуміло. Адже стояти вище за мене легше, ніж стояти поруч.

Хтось зауважив Вольтерові:

— Чи не занадто високо ви самі себе цінуєте?

— Звичайно, високо,— відповів мислитель,— але лише тоді, коли порівнюю себе з деякими іншими людьми. Коли ж я порівнюю себе з самим собою, моя оцінка дуже низька!

1727 року Вольтер перебував у Англії, громадськість якої була настроєна проти Франції. Одного разу, коли він прогулювався по Лондону, письменника оточила юрба. Залунали вигуки: «Вбити його! Смерть французам!»

Вольтер не розгубився і, звертаючись до натовпу, мовив:

— Ви хочете мене вбити за те, що я француз! Та хіба я вже не досить покараний тим, що не англієць?..

Почулися оплески. Письменник спокійно пішов далі.

Якось у розмові з генерал-губернатором Румянцевим князь Давид Гурамішвілі назвав його просто графом. Це не сподобалося генералові.

— За військовим статутом... поручик мусив би перед генералом...— почав Румянцев.

— ...стояти навитяжку,— закінчив його думку Гурамішвілі.— Але, графе, ви забули, що ми не у військових мундирах... Крім того, вам відомо, що ваш покірний слуга грішить, як ви кажете, «сочинительством», тобто якоюсь мірою причетний до поезії, тим паче...

— Не розумію вас, князю.

— А що ж тут розуміти, графе,— мовив Гурамішвілі.— Поет, знаєте, вище будь-яких чинів, звань, посад...

Сатира Кантеміра таврувала ханжество і лицемірство духівництва, нікчемний суд, світських франтів і картярів, тобто, як вказували критики, не було жодного негативного явища, проти якого не спрямував би вістря пера письменник.

1777 року Г. Р. Державін зробив такий підпис до портрета Кантеміра:

Старинный слог его достоинств не умалит. Порок! Не подходи: сей взор тебя ужалит.

Коло зацікавлень М. В. Ломоносова було надзвичайно широким: історія, філологія, фізика, хімія, астрономія, математика, виробництво скла, гірнича справа, мозаїчне виробництво. Вивчаючи теорію кольорів, він зробив багато дослідів зі склом.

Якось на званому обіді О. П. Сумароков, розповідаючи гостям про нові моди, зауважив:

— А ось такі скляні гудзики, якими прикрасив свій камзол Ломоносов, ніхто в Європі й за гроші не носитиме: давно з моди вийшли.

Гості подивилися на вченого.

— Я їх не заради моди ношу,— байдуже відповів він.

— А заради чого?