Ігор Артемчук - Навколо Парнасу - Літературні бувальщини

— Це неподобство! Адже на лубок може будь-хто глянути, навіть міністр!

Крилов поспівчував Лобанову і відповів:

— На жарти не ображаються. Якщо дурень погоджується, що він дурень, то він уже не дурний. Якщо ж починає сперечатися, тоді інша справа.

У присутності І. Крилова говорили про одного товстосума, що мав щороку більше шести мільйонів прибутку.

— Це вже занадто багато, — зауважив Крилов, — це все одно, якби у мене була ковдра на тридцять з лишком аршин.

У літературу І. А. Крилов увійшов як поет, драматург, прозаїк, критик, журналіст. Іван Андрійович — автор казкової опери «Ілля-богатир». Якось його запитали, чому з-поміж усіх поетичних жанрів він віддав перевагу байці.

Іван Андрійович відповів:

— Байка зрозуміла кожному: її читають і слуги, і діти.

Кожна нова байка Крилова викликала суперечки, кого або що мав на увазі автор у написаному творі. Крилов нічого не розповідав, тільки усміхався, Траплялось, що хто-небудь говорив йому своє припущення. Байкар не погоджувався, але його заперечення можна було зрозуміти як згоду.

— Можливо, й схоже! — відповідав Крилов. — Випадковість, та й годі!

На одному з засідань Російської академії було запропоновано збиратися якомога частіше. Крилов з усіма погодився, однак додав:

— За винятком, звичайно, поштових днів.

У столиці пошту відправляли щоденно...

Господар будинку, в якому наймав квартиру І. А. Крилов, склав контракт і приніс видатному байкареві на підпис. Там, між іншим, зазначалося: якщо з вини квартиранта будинок згорить, той зобов'язується сплатити шістдесят тисяч карбованців. Крилов підписав папір, тільки додав ще два нулі.

— Візьміть, — мовив він, повертаючи контракт господареві. — Я згоден з усіма пунктами. Але для того, щоб ви були цілком забезпечені, я збільшив суму до шести мільйонів. Для вас буде добре, а мені однаково платити нічим.

Одного разу Крилова запросили в гості. Серед запрошених був дуже балакучий і брехливий поміщик.

— Якось, — розходився той, — мої люди витягли з Волги стерлядь, ви не повірите, але, запевняю вас, завдовжки звідси... до... — поміщик не закінчив фразу і простягнув руку з одного кінця довгого столу до іншого, де сидів байкар.

Іван Андрійович відставив трохи стільця й мовив:

— Дозвольте, я відсунуся, щоб пропустити вашу стерлядь.

Товариство «Беседы любителей русского слова» влаштовувало літературні вечори. Запросили й Крилова, щоб він почитав нові байки. Усім хотілося почути веселе, живе слово.

Крилов запізнився. Головуючий тихенько запитав:

— Іване Андрійовичу, то як, привезли?

— Привіз.

— Покажіть.

— Хай вже потім.

Тим часом хтось продовжував свій виступ. Публіка втомилась, дехто позіхав. Нарешті п'єсу дочитали. Тоді Іван Андрійович дістав зім'ятий аркуш і прочитав «Дем'янову юшку».

Її зміст нагадував обстановку засідання. Присутні реготали, вони з захопленням слухали байку і довго аплодували авторові.

«Кеміне» по-туркменськи означає «зневажений». Цей псевдонім узяв собі юнак Мамедвелі, якого злидні і голод гнали дорогами Середньої Азії. За сміливе і правдиве слово народ полюбив поета. У сатиричних віршах він викривав зажерливих баїв, ненаситних мулл. Кеміне не давав спуску і мусульманському наставнику, піру Ералі-ішану.

— Ну і язичок у тебе, Кеміне! — не витримав якось Ералі-ішан. — Жодне слово від тебе не сховається!

— Однак мені до вас далеко, святий отче, — признався Кеміне. — Від вас не сховається жодна зернина в чужому мішку, жодна монета в чужій кишені.

Запросили Ералі-ішана розділити спадщину між синами померлого бая. Ішан узяв з собою учня-сопі Кеміне. «Буде з ким поговорити в дорозі, і за конем пригляне», — вирішив пір.

Розділивши добро між спадкоємцями, Ералі не забув і про себе.

— А що, — запитав лукаво Кеміне, — покійний і вам був батьком?

— Чи великий гріх курити кальян? — запитав селянин ішана.

— Якщо курити для лікування, то гріха немає, — відповів священнослужитель.

— Вах, вах, — здивувався Кеміне, який чув цю розмову, — але ж тільки вчора ви говорили: хто палить, на того чекає пекло! Чому вірити?