Іван Керницький - Король стрільців

Адже хіба не вік-вічно гратимуться нами, ніби м’ячем у відбиванку, та й хіба не до суду-віку бути нам безпотрібним, нічиїм багажем, що його тягають та совають з переховку в переховок, поки він не струпішіє, не сплісніє та не стереблять його миші.

Може, нарешті, дасть Бог, що й ми, сини багатющої країни, «Шпихліра Европи», перестанемо простягати руку по дарований шматок хліба, що застрягає нам уже в горлі, прибираючи смак полину (хоч він деколи буває і з родзинками)…

Адже прийде колись край і нашим знаменитим мандрам новітніми циганськими дорогами, і коли вже, з волі Всевишнього, — не приголубить нас Рідна Мати, то, може, з ласки хоч пригорне яка мачуха… І коли справді не судилось нам на віку припасти спрагненими устами до рідних вільних порогів, — то все ж, віримо, десь-не-десь, на одній чи на другій півкулі, на полюсі чи під екватором знайдеться латочка землі, що на ній буде нам дозволене розбити власні шатра, склеїти власні хижі і зажити не в комірному, а на домарстві.

А коли вже, нехай і в чужій стороні, — поселимось на новоріллі, вдомашнимося, обудемось і загосподаримось, тоді, либонь, не раз і не двічі ми полинемо думками й спогадами в ті часи, що їх пережили вчора та переживаємо сьогодні.

І виринуть в нашій уяві новітні вавилонські вежі різноплемінних «Ді-пі-Центрів», і згадаються нам транспорти, табори, бараки, каютки, перегороджені параванами, огорожі з кільчастого дроту, реєстрації, репатріяції, комісії, суспільна опіка, безконечні черги за приділами та всі інші добродійства УНРРА. Стануть як живі перед нашими очима наші теперішні скитальські будні з усіма їхніми клопотами, турботами, тривогами, надіями, сплітками, сварнями та разпрею.

А всім тим, що їм колись, по багатьох роках часу, затруться в пам’яті ті чи інші картини наших теперішніх гараздів; хай стануть у пригоді та послужать пригадкою мої скромні писання, зібрані в цій книжечці.

Вони задумані, само собою, як це кожний і сам помітить, не в «аспекті вічности», та й без претензії, щоб їх конче зарахувати до «великої літератури». Та хоч писані вони про злобу дня, проте не шукайте в них злоби, жовчі та їді, що ними, на превеликий жаль, ми тепер так часто затруюємо наше життя, собі на шкоду і сором, а на втіху лихим людям.

І коли вже сьогодні, не скажу щоб кожне, але хоч деякі з моїх писань, хай і невеликою мірою, зуміють втихомирити роз'ярені пристрасті, спантеличені уми або зігнати смуток хоч би з одного скорбного серця чи тільки навіяти погідну мимолетну усмішку на чиїсь уста, — так я і тому буду рад.

З розпукою в душі і з серцем, обважнілим від невимовного смутку й горя, покидав пан Іларій Криводушний, щирий український патріот, уже вдруге покидав безталанну рідну землю та йшов на еміґрацію число 2.

…Гей, Земле родимая, Матінко, — Ти наша незаступна, Вітчизно наймиліша! Ну, бо ж і цупкі Твої материні обійми! Що ж то за магнет такий чудодійний прихований у твойому прарідному лоні, що так важко від тебе відорватись?

Грохіт гармат усе кріпшав і кріпшав, і східний фронт усе ближче та ближче перевалювався на захід, а щиропатріотична душа пана Іларія тривожно тріпала крильцями, як переполошена пташка, та поквапливо рвалася в простори, в щонайдальшу далечінь.

Та ба: тут тобі душа пана Іларія рветься в простори, а тут тіло пана Іларія приклеїлось, ніби шевським кляйстром, до рідної безталанної землиці, та й ні руш відчепитися.

А приклеїтись, нікуди правди діти, таки було і до чого… Не згадуймо вже про одне підприємство, і друге співпідприємство, і трете поприпідприємство, хоч воно, певна річ, і тут, і там, і ще деінде вложено таки споренький капіталик, та й звідусіль потрошеньки черпано соковиті плодоовочі. Та найголовніше — це була, безсумнівно, таки крамниця!

Мало сказати — крамниця. Сказати крамниця, це стільки ж само, що нічого не сказати. Це ж вам було, просто, не що-будь, а гуртовий продаж, магазин, величезний магазин залізно-бляшаного знадіб’я та кухонної посуди під власноручним ляйтеруванням пана Іларія Криводушного.

Ви розумієте? Залізо-бляшаний магазин, продаж виключно, по-народньому сказавши, «на пунта». В центрі міста, в ринку, на принціпіяльній вулиці ім. Тараса Шевченка, наріжний будинок! Три крамничні кімнати вщерть набиті дорогоцінним крамом. На полицях пишались та виблискувались безконечні ряди прекрасних бляшаних баняків, ринок, мисок, тарілок та горняток, валялися купами варехи, друшляки, ножі, ложки та вилки, не згадуючи вже про такі, скажемо, обручі, серпи, коси, мотики та всяке інше сільськогосподарське знаряддя, необхідне кожному постачальникові державних континґентів. Скромно, обережно, по пів-пасковому рахуючи — на чверть мільйона золотих маєтку. Що ж ви гадали? Це жарти? Чверть мільйона золотих? Сьогодні, у воєнному безладді та розгардіяші, воно все твоє. Ти тут рахуєшся ляйтер, ти єдиний пан і господар. Хочеш — продавай, хочеш — роздай даром, хочеш — бери та вези і на край світа!