Іван Керницький - Король стрільців

Б а с. Ну, ну, але ж то хитра штука з того нашого маґістра. Типовий український жид! Але це добре, що в нас витворюється такий тип рідного шахрая. Ростемо, значить! Герр Ґот, та має мене шахрувати чужий жид, то хай краще шахрує свій, рідний, що, Кліщик? Ого, Кліщик, а ти чого так похнюпився?

К л і щ и к (холодно). Е… пане директоре, я також попрощаюся… Я виїжджаю…

Б а с. Ого, а то куди?

К л і щ и к. Я… мушу виїхати на довший час… На цілі ферії…

І р к а. Юрку, як то? Ти хочеш нас покидати? Зі своїм апаратом? Юрчику, це дуже не гарно.

К л і щ и к (глухо). Іро… я мушу…

Б а с. Ну, як мусить, то мусить, нема ради. Бо, бачиш, я власне хотів дати тобі в моїй фабриці посаду цирулика, ніби фабричного лікаря… Через ферії заробив би ти собі яких пару сот злотих, ну, і мав би змогу закінчити вже раз ті студії до лиха. Тепер маєш прекрасну нагоду, можеш їхати до Відня, до Берліна, куди хочеш. Ну, але як ти не можеш, то трудно.

К л і щ и к. Е… пане директоре, я, фактично, міг би лишитися…

І р к а. Браво, Юрцю, браво!

Б а с. Ну, видиш. То люблю! То розумію! Кліщик, ти маєш голову на карку, я тобі завжди це кажу. Тепер, як ми втрійку візьмемося до роботи, наш поет до фабрики, а ми оба до клюбу, то мистецтво маємо муроване!

К л і щ и к. Е… фактично, пане директоре. Як я їздив до Берліна на Олімпіше Шпілє…

Б а с. Знаємо, знаємо: в тебе вкрали портфель і золотий годинник, так?

К л і щ и к. Так, пане директоре…

Б а с. Ану. бачиш… (Вдарив себе рукою по чолу). Слухай, Кліщик! А паркан довкола грища вже помальований?

К л і щ и к. Ще… ще ні, пане директоре…

Б а с. Герр Ґот, що то за порядки? Зараз мені берися до роботи! Або є войсько, або нема войська, або мундур до магазину. Позір! Право-руч! Відділ напрям за мною, зі співом, ходом — ррруш! (Виходять).

І р к а (зітхає). Ох!..

П о е т (зітхає). Ах!..

І р к а. Нарешті!..

П о е т. Нарешті!..

І р к а. Аж тепер!..

П о е т. Аж тепер!..

І р к а. Аж тепер ви надрукуєте свої поезії!

П о е т. Ні! Я тепер усе знищу, спалю!

І р к а. Але ж Ґенику, навіщо?

П о е т. Спалю, знищу, — і буду писати наново! Все наново! Ціле життя — наново! Я вірю, що тепер я створю справді щось незвичайне! Ірусю, я… я перероджуюсь, я чую в собі дивний приплив свіжого натхнення… В мені горить святий вогонь, моє серце радісно тривожиться, моя душа вщерть налита щастям… Ох, Ірочко, я знаю, це ви стали моїм натхненням, ви моя муза, моя чарівна фея зелених гуцульських гір, запашних полонин, вщерть залитих золотом весняного сонця, дрімучих столітніх борів, що мріють у голубій далі…

І р к а (захоплена). Ґенику, як чудово, як чудово! Та ж вам найчистіша поезія просто сама пливе з уст! Ґенику, ось вам папір! Швидко все записуйте, поки ви у творчому натхненні! (Підсуває йому чорнило і папір).

Б а с (вбігає). Що, сину, ти вже пишеш для мене реклямові вершики? Браво, молодець. То люблю, то розумію: властивий чоловік на властивому місці. Слухай, а я собі, власне, викомбінував, як такий вершик має виглядати. Так, розумієш, щоб був рим і ритм, і щоб дядька брало за серце. Слухай, мой, як тобі таке подобається: «Знає ціла Україна, що найкращі батоги з фабрики «Верховина». Або таке: «Знає ціла раса, що найкращі батоги в фабрики Баса»… Знамените, що? Перша кляса, що? Ге, але то треба вміти! Бачиш, я також трохи поет, тільки мені треба тренінґу… О, пиши щось в тім сенсі. Як напишеш таких гамаксойків три-чотири денно, то більше від тебе не вимагаю. Але то добре, що? «Знає ціла раса…» (Вибігає).

П о е т (всміхається). Пропало…

І р к а. Що?

П о е т. Натхнення.

І р к а. Шкода!.. І вже не вернеться?

П о е т. Вернеться… Це у нас, поетів, так вертається, як грипа… (Сідає) . Ірочко! (Бере її руки) . Я тобі все завдячую… все… Я буду твоїм досмертним довжником… Але один довг мушу тобі зараз віддати. Такі зобов’язання повинен зараз віддавати кожний жебрак, навіть такий, як я… Це твій поцілунок. (Цілує її, раз, другий і третій). Бачиш, кохана, я вже перейнявся поглядами твого татка: беру від життя його щедрий дар і кричу: замало! (Цілує її ще).

----------------------------------------------

Друкується за виданням:

Керницький Іван. Циганськими дорогами. — Мюнхен: Українська видавнича спілка. — 1947

----------------------------------------------

Дасть Біг, може, кінець кінцем, ми перестанемо бути притчею во язиціх, сіллю в оці багатьом нашим ворогам та колькою в боці небагатьом друзям.