Іван Керницький - Король стрільців

— А чому ж би ні? Це така зброя від паради, щоб її в церкві тримати, біля Божого Гробу.

— В церкві з карабінами… Дивно.

У бабуні тільки й того діла, щоб усьому дивуватись. Не може цього збагнути сухенька зів’яла старовина, чому, наприклад, коло церкви не видно дзвіниці, а проте час від часу відзивається голос дзвона… Тут народжена внучечка терпеливо толкує їй, що дзвіниця «стоїть на церкві». «А в американських церквах дзвони механічні. Треба лише потиснути такий ґудзик, а вони грають, аж гей!»

— Боже, Боже, — зідхає бабуня, — а в нас, на Україні, вже й не почуєш більше дзвона. Заборонили дзвонити по церквах і живим, і мертвим. Сумний буде Великдень цього року в нас вдома…

Повернула очі до вікна, мабуть, тому, щоб десятилітня внучка, говірливе підстрижене дівчатко, не помітило, що в них заросились сльози… Ні, ні, не треба. Навіщо?.. Навіщо нагадувати цій безжурній дитині, що вродилась в багатій щасливій Америці і змалечку зовсім горя не зазнала, про якісь там крайові страхіття… Але думка сама рветься птахом з клітки і летить до рідних, так недавно ще покинутих сторін, а слова самі тиснуться скаргою на уста:

— А ще в нас цього року була така погана весна! Як вони там, нещасні, веснували, не знаю… Коли я виїжджала з дому в половині березня, впали такі сніги і так страшно було зимно, що люди забирали бузьків по хатах, бо їм, сиротам, крила відмерзали… З того ворожать, що в краю буде голод…

— Ну, а ти, бабуню, не хотіла б вернутись назад, на Україну? — перепитала внучка.

Старенька прикрила долонями очі…

— Хоч би зараз, дитинко! Хоч би тільки на деньочок-два! Хоч би для того, щоб там, у рідному краю, ще раз відсвяткувати Великдень.

На райдужних райських левадах співали та веселились янголята, — а були це душі невинних дітей, на світанку життя погаслих. Та була ж там одна громадка янголят, які ще ніколи, ні разу не засміялись безжурним дитячим сміхом — навіть у небі! Це були душі українських дітей, помордованих у страшний час воєнного лихоліття, діти, невинно замучені на каторзі, потоплені в колодязях, розірвані гранатами, живцем спалені в горіючих хатах…

Жах раптової смерти був у них такий великий, що він ще й досі не погас у переляканих, широко розплющених оченятах! І не здолали звеселити їх та порадувати хори Серафимів і райська музика, — вони далі сиділи скулені, як перестрашені ягнятка, збиті в одну черідку, сумні, німі, безголосі.

Мати Божа, яка і в небі опікується всіма дітьми, дуже цим журилась і просила Сина Божого, щоб допоміг їй якось їх розважити. Він потішив її словами:

— Не турбуйся, Матусю, тут, у нас, небавком з’явиться Божий Чоловік їхнього роду. Він-то вже знайде для них слова потіхи і розваги.

І справді, в той час появився у небі високий достойний старець в митрополичих ризах, з білою бородою пророка і світлим обличчям. Старець отой був такий високий, що, здавалося, якби він випрямився на весь зріст, то переріс би своєю постаттю всіх угодників, у небі сущих, і сягав би головою поза найдальші зорі, аж до стіп Божого Престола. Але він не зводився на ноги, тільки сидів, як колись за життя свого, у візочку на двох колесах, до якого прикувала була його на довгі роки важка недуга.

Старець розглянувся добрими розумними очима по райських левадах і зразу запримітив громадку сумних янголят. Прикотив туди свій візок і заговорив до них тихою ласкавою мовою батька… Розпитував кожне з них, як кому на ім’я, чи пам’ятає тата, маму, рідне село чи містечко, рідну хату. Багато з дітей не мали навіть імен, бо були замучені ще поки їх охрещено. Денекотре ледве пригадувало собі батьків, братів чи сестер, а про рідні сторони знали тільки те, що бачили, як горіли села, як хватали й вивозили людей на далеке заслання…

Але Старець Божий був людина бувала, здавалося, він знав і пам’ятав, де колись стояла кожна церква чи дзвіниця, кожна липа і хрест при дорозі! Він цікаво й барвисто розповідав дітям-янголятам про чудову землю їхніх батьків, що з неї так зараня вирвала їх люта смерть. Розповідав про поліські Медобори, волинські села і золотисті подільські лани, про невисказану красу карпатського краю і тиху задуму лемківської землі. Потім розказував їм красні казки і легенди про славну бувальщину їх народу, а потім мусів хіба розповідати щось веселеньке: може, байку про Лисичку-Сестричку, а може, прочитав їм з пам’яті другу книгу «Лиса Микити» — про пригоди Кота-Мурлики у війтовому курнику, бо тоді несподівано для всіх святих у небі і на превелику радість Божій Матері, засумовані личка дітей прояснились, а з німих і замкнутих досі уст покотився щирим сріблом, перший раз за всі часи, безжурний дитячий сміх!