Іван Керницький - Король стрільців

— Ну, а знаєте хоч, у котрій камері ви лишили ту вашу камізольку?

— Та чому не знаю, — відповів пан Макс, — у 31-ій камері, на другому поверсі.

— Ну, то бігом-марш по камізольку, але то пьорунем, бо ми не будемо тут на вас чекати, ха-ха-ха!

Зареготався сам і підморгнув до хатраків, що зараз підтримали його дружнім хором.

— Може, котрийсь з панів пофатиґується за тим академіком, щоб він там не заблудив? — весело звернувся пан комісар до хатраків.

— Я піду, — виступив з гурта на охотника колишній поліційний аґент, а тепер інспектор Базилі Коґут…

В першій опалі пан Макс не запримітив, якого він дістав ангела-хранителя, рушив з копита по сходах, щоб мерщій дорватися до камізольки. Аж на коридорі першого поверху почув за собою астматичний віддих і короткі, приспішені крочки давнього доброго знайомого з Богданівки.

— Помалу, пане Максю, помалу! — сопів іззаду пан інспектор. — Не пхайтеся поперед батька в пекло, так? Так.

В цьому «не пхайтеся поперед батька в пекло», в самому тембрі голосу пана Коґута забреніли якісь такі нотки та вібрації, що веліли панові Максові оглянутись, сповільнити темп і дещо призадуматись над утаєним змістом і символікою народніх прислів’їв…

Вже звільна, не кваплячись, зайшов на 31-у камеру, одягнув камізольку, яка, звичайна річ, не ошпарила теплом промерзлого політв’язня. Шукаючи чогось теплішого, пан Макс надибав бляшанку з недопитою порцією кави і жадібно припав до неї посинілими губами.

— О-о, смачного, пане Максю! Ви, бачу, кінчаєте перерваний сніданок?

Пан інспектор Коґут не набагато, зрештою, і змінившись з тих часів, коли ще був на Богданівці просто аґентом Коґутом, стояв на порозі камери з парасолькою під пахвою, з підкоченою на дощ одною штанкою, хитро-загадково посміхався й лускав американські горішки.

Короткий момент-хвилинку стояли вони отак, один навпроти одного, пан Макс із бляшанкою кави в руках, а пан Коґут з торбинкою горіхів, і зосереджено вдивлялися один одному в вічі…

— Здається, там, надолі, чекають на мене? — тихо промовив нарешті мій неоцінений пан інструктор.

— О-о! Так, так! — спохватився, ніби знечев’я пригадав собі цей факт пан інспектор Коґут. — Ну, як чекають, то, хіба, підемо, так? Так.

Вийшли на довгий, порожній коридор з відкритими чорними пащами камер, з незаметеною ще кам’яною долівкою, що на ній порозтрушувано солому з сінників, порозхлюпувано воду чи каву. Пан Коґут якось ніби в замисленні глянув у вікно, що виходило з коридору на вулицю Льва Сапіги. По шибках почав сікти скісний кусливий дощ.

— О-о, вже й дощик накрапає! — похитав головою.

— Гм, неприємно в таку погоду вибиратись козакові в далеку дорогу, в незнане… Гм-гм. А подивимось, що вони там роблять, чекають на нас чи ні?

Мій неоцінений пан інструктор теж мимоволі зігнув свою довгу фігуру, притулив лице до шибки — і побачив унизу, на вулиці, сцену, яку потім часто згадував у своїх споминах з деяким хвилюванням.

…З мокрого туману, з сіризни листопадового ранку над’їхала раптом з вулиці Коперника довга чорна лімузина. Вискочив шофер в уніформі, услужливо відкрив дверцята машини, з якої вийшли три достойники: два цивільні і один у жандармській формі, з медалями, шнурками, лямпасами. Вся кінна, наколесна і пішоходна поліція витягнулась наструнко. З мотоцикла бистро викарабкався пан комісар, помаршував, вибиваючи закаблуками, до машини, відсалютував і склав короткий рапорт.

Достойник у жандармській формі махнув недбало рукою, подивився на годинник, цивільні панове зробили те саме, і всі три нараз, без одного слова, тільки кивком голови дали панові комісареві якийсь знак.

Той знову відсалютував, обернувся рвучко на п’яті, заверещав щось на цілу морду, поліція підірвалась, як вражена громом, тайняки поскакали один за одним до грузовиків, вкритих брезентом і навантажених уже хлопцями, заграли мотори, затріщали мотоцикли, і вся кавалькада з шумом, лоскотом і тріскотінням помчала вгору вулицею Льва Сапіги, в напрямку Головного Двірця.

Чорна лімузина з достойниками легко, безшелесно обернулась під будинком жандармерії і поїхала собі вниз, вулицею Коперника. За нею почвалали поліцаї на конях. Під будинком стало тихо, порожньо, все якось так швидко зникло, щезло, немовби розплилося в тумані або в примарному сні.

Пан Макс аж протер собі очі, а потім імлу на шибці, не довіряючи сам собі. Зчудовано витріщився на пана інспектора Коґута:

— А то що?.. Поїхали? — спитав.