Іван Керницький - Король стрільців

— Ох, брате Соловію, нині була палка дискусія: от і напарили ж ми одного сельроба!

Або:

— А нині кацапи вікнами тікали!

Якраз під час одної палкої дискусії над доповіддю модного тоді поета-трибуна — про волюнтаризм і Фридриха Ніцше, обскочила Академічний Дім тайна і умундурована поліція, забрала коло вісімдесяти хлопців, навантажила ними аж три «буди» і повезла на вулицю Лонцького, число 4.

Між арештованими попався, очевидно, і пан Макс. Він хоч і пробував «втратити контакт» із ворогом і вискочив був через вікно на подвір’я, то, на жаль, просто в руки двом хатракам. Під час вовтузні та обосторонньої виміни стусанів шпіцлізовсім подерли на ньому маринарку і привезли його до арешту в самій сорочці.

Був початок листопада, надходили холодні й мрячні дні, але в спільній камері, куди напхано хлопів, як оселедців, холоду не відчувалось і без сорочки.

Побіч пана Макса на голій дерев’яній причі примостився з своїм барахлом студент ветеринарії Потішко, дуже кольоритна постать на терені Акадбуди, і з цього титулу варто йому присвятити трошки місця, хоч би з огляду на ту знамениту камізольку, яку він продав був панові Максові.

Отже, той Потішко завжди чимось гандлював: як не «купонами» на убрання, то бритвами, як не бритвами, то милом і жилетками, або іншими тоалетними предметами, необхідними в кавалерському побуті…

А як не мав уже чим промишляти, то просто наймався за когось із друзів сидіти в криміналі.

«Твердиню вивротовців з ОУН» — як охрестила польська преса Український Академічний Дім, поліція завжди мала в своїй ласкавій опіці і сливе щотижня робила в ньому несподівані обшуки та ревізії, які перед 1-им Листопада та Зеленими Святами були, звичайно, сподівані й очікувані нашим студентством.

Така «візита» відбувалася приблизно так.

Кордон поліції обскакував довкола Академічний Дім. а пан комісар з кількома тайними йшов з поверху на поверх з готовим списком деліквентів, і читав уголос:

«Витвицький — на коридор! Коссак — на коридор! Старух — на коридор!» І так далі, в азбучному порядку.

А бувало ж нераз таке, що той самий Старушисько чи хтось інший мав якраз завтра іспит, чи стрічу з дівчиною, чи якусь важливу організаційну справу, і йому аж ніяк не всміхалося мандрувати до буцигарні.

Тоді звертався за виручкою до Потішка:

— Ти, хло, вийди за мене на коридор.

— П’ятка! — діловим тоном відповідав кремезний ветеринар, простягаючи руку.

Починався короткий торг, деколи доброму другові Потішко спускав таксу і на три злоті, брав щось на завдаток і виходив на коридор за того чи іншого приятеля. Завжди мав напоготові, під руками, спакований коц, малу подущину — «яська», рушник, мило і чисту пару білизни на зміну.

Пан комісар дуже там не придивлявся, хто виходить і за кого, аби йому рахунок « штимував». Під час більших та частіших облав Потішко майже не вилазив із Бриґідок: тільки виручить одного товариша, а вже йде кіблюватиза іншого. Його знали, як злий ґрейцар, всі « клявіси» і нераз, бувало, говорили:

— Пане Потішко, з кого ви робите вар’ята — з поліції чи з себе самого?

— Ех, як звав, так звав, аби щось дав, — казав наш ветеринар з нахилом до торгівлі.

Так якось дивно склалося, що під час останнього рейду на Академічний Дім поліція забрала Потішка не на чужий рахунок, а таки на його власний. Просто кого зловили, того тягли до «буди» без перебору. Все ж таки сталий тюремний бувалець і тепер вспів якось захопити свій стандартний баґаж — коц і подущину і розгосподарився на прічі з цілим маєтком, в той час коли товариші по недолі спали, як то кажеться, на кулаці.

Та Потішко не почував себе надто щасливим, маючи такі вигоди, радше навпаки — завжди погідну, нескаламучену жадними турботами його душу обгорнув тепер якийсь туск, як пише Василь Стефаник.

— Гляньте-но, панове-товариство, як Потішко сумує, що мусить сидіти сам за себе, — сказав хтось, чи не небіжчик І Івась Витвицький, знаний, між іншим, з того, що винайшов сентенцію: «Україна, то є Україна, а бульба, то є бульба».

— Дайте йому котрий п’ятку, бо хлоп помре з жалю! — порадив мій неоцінений пан інструктор.

В камері панувала безжурна, навіть весела атмосфера, хлопці знали, що їм тут недовго колядувати, коли їх так багато наперли на Лонцького, де й приміщувалась тоді Головна Команда Польської Поліції.

Ця тюрма щойно за панування чергових «визволителів»-большевиків та німців здобула собі страшну славу мордами й страхіттями, що там творилися. За панського гніту були там так звані поліційні арешти тимчасового характеру: в’язнів тримали двадцять чотири години і нераз без переслухання відпускали. Правда, декого « всипаного» везли на вул. Яховича, на дальше слідство.