Іван Керницький - Король стрільців

Вже в камерах погасили світло, як із 33-ої делікатно застукано на 31-шу (де сидів мій неоцінений пан інструктор): «Нас перевозять завтра до Бриґідок!»

— Що з нами? — відстукано з 31-ої.

— Не знаємо.

Дальшу сигналізацію припинив дижурний « клявіс», що гримнув кулачищем у двері і крикнув «спаць!», римуючи зі «спаць» відповідного матюка.

Обидві камери поснули в неясно-тривожному очікуванні чогось невідомого…

Вранці зробили їм « побудку» на годину скорше, як стояло в порядку дня. На коридорі кипів якийсь надзвичайний рух, метушились туди й сюди « посмітюхи», попід камери крутилися тайні, заглядали у візитирки, щось записували. Сніданок — чорну каву і пів « комісьняка» — видано у великому поспіху, дехто не встиг і хлепнути гарячої рідини, що пахла йодиною, тільки язика собі попарив, як із лоскотом відчинилися двері, до камери впали поліцаї з палками і зверещали:

— Всі на коридор — марш!

Заспані, напівпритомні хлопці, ковтаючи на ходу гливкий, як глина, хліб, кинулись отарою на коридор: тут їх поліцаї вишикували в двійки і пришлюсувалидо в’язнів із 33-ої камери, які вже стояли в двійках і чухались — в їх камері, казали, були холєрські блощиці. Ще раз впала команда «марш!» — і всю революцію погнали сходами на низ, до головного входу від вулиці Льва Сапіги.

Вже виходячи з камери, мій неоцінений пан інструктор помітив своїм бачним оком, що « посмітюхи» проводжали арештантів якимись дивними поглядами і ніби моргали значуче один на одного, мовляв, не знають, сараки, куди їх беруть…

Пан Макс узяв це за поганий знак, але змовчав, ніщо нікому не казав. Взагалі всі вірили, що їх перевозять до Бриґідок.

Був вогкий слизький ранок 5-го листопада, надворі ледве сіріло. Вуличні ліхтарні, закутані в густу мряку, неначе в вату, ще таки давали більше світла, ніж це крадене світло денне. В долі, на вулиці Пелчинській, з трамвайного депо вирушали, подзвонюючи, трамваї на свій щоденний рейд. Сонно каркали ворони.

Що хлопців зразу здивувало і навіть трохи їм підхлібило — це та величава асиста, яка очікувала їх на вулиці: поліція на конях, поліція на мотоциклах, а під самим будинком — купа хатраків. На розі Лонцького і Льва Сапіги маячіли дві «буди», два вантажні самоходи, вкриті брезентом.

— Ой, ґвалт! — жартували хлопці. — То аж треба стільки війська, щоб перевезти нас із Лонцького до Бриґідок?

На закруті вулиці Коперника затріщав ще один мотоцикл, і в човнику, причепленім до нього, показалась барилчаста фігура пана комісара, добре знаного всім нашим студентам із наскоків на Академічний Дім чи з розбивання зеленосвяточних походів, зрештою і з політичних процесів. Той пан комісар сконав потім на серцеву атаку під час посвячення пам’ятника на могилі Івана Франка, як наші націоналісти стялися з луговиками доктора Дашкевича.

Пан комісар викотився з човника, обтягнув ремінь на пузі, помацав револьвер при боці і скомандував пискливим голоском:

— Вантажити самоходи!

Так склалося, що мій неоцінений пан інструктор ішов останнім у групі арештантів, і тільки його обвіяв ранішній гнилий холод, як він в ту ж мить усвідомив собі, що, вибігаючи з камери на галай-балай, забув там свою камізольку, яку на ніч поклав був собі під голову замість подушки.

Той самий факт спостеріг теж пан комісар, якому пан Макс підліз просто під руки.

— Дивіться! А той вар’ят тільки в сорочці! — крикнув.

— Ну, що ж, — скулився пан Макс і зацокотів зубами. — ваші підкомендні так спренжистовиганяли мене з камери, що я забув там свою камізольку.

— Що він плете?.. Яку камізольку?

— Теплу, ватовану камізольку, з рукавами.

— Гм! «Забув!» — кепкував собі з академіка пан комісар. — А голову нащо носите? На капелюш?

І подивився довкола, по своїх підкомендних, яке враження зробив на них його знаменитий віц. До речі, той комісар поліції мав багато дечого з актора — любив театральні ефекти. Часто виступаючи як свідок прокуратора на процесах проти ОУН, він появлявся в судовій залі на Баторого вулиці надутий, як бальон5-ий номер, напахчений парфумами, з блискучою колекцією орденів на грудях, залюбки пописувався знанням секретів підпільних організацій і своїм познаняцьким акцентом.

От, може, й тепер захотілося йому зробити один з таких театральних жестів на очах принагідної авдиторії, перед арештантами та їх охороною, заграти ролю «гуманного» поліциста з людяним серцем.

Він змірив пана Макса, як гуцул смереку, і погірдливо спитав: