Іван Керницький - Король стрільців

Так теж, думали хлопці, буде й цим разом: потримають їх тут добу-дві, декого трохи перетріпають, вилускають декілька важніших горішків, яким можна буде пришити 97-ий параграф, а решту братства пустять додому. Тому й не було чим журитись, чого розпачати, і хлопці зараз по сніданку, помивши підлогу в камері, жваво забрались до улюбленої забави українських політв’язнів — «наполеона», що в народній говірці трохи інакше називається, але моральний сенс має той самий.

Під час такої забави пострахом усіх «гадаючих» був мій неоцінений пан інструктор: мав дуже довгу і костисту руку і гатив нею згори по штанях, як баба кочергою. Хлопці чухались після кожного такого ляпаса, а Потішко аж почервонів з досади і сказав панові Максові:

— Свиня! Я більше так не граюся.

Після «наполеона» довго розповідали різні небилиці про дівчат, а потім поет-трибун, який теж попав у цю камеру, заплющив очі і почав рецитувати свої ліричні поезії.

По обіді випустили всіх на прохід по в’язничному подвір’ю, і щойно тоді пригадав собі пан Макс, що він тільки в сорочці. Холод був пронизливий, пришибав тіло до кости, ще й і якась клята мжичка сіялась, і мій неоцінений пан інструктор трохи не закоцяб на тому проході. Він не ходив, а бігав, підскакуючи, мов цапок, а тюремний сторож — за ним, в страху, що довгоногий гайдамака пересадить мур і дасть ходу.

У камеру вернувся синій, як базник, із задубілими руками, з перекошеним обличчям. Сусід Потішко придивлявся йому з нетаєною сатисфакцією, все ще час від часу помацуючи потерпілу під час гри в «наполеона» частину організму.

Врешті зідхнув, якось ніби співчутливо, сягнув до своїх маєтків і видобув з-під «яська» камізольку.

— Купи цю кацабайку, — звернувся діловито до пана Макса.

— На дідька мені твоя кацабайка! — офукнувся пан Макс. — Завтра і так піду додому.

— Ну, то ще не знати. Можеш піти, а можеш і не піти, а кацабайка пригодиться. Я дорого від тебе не схочу.

— Скільки?

— Дай п’ятку. Тано, як борщ.

— Що з того, як я не маю цента при душі.

— Нічого, я підожду. Заплатиш, як вийдеш на світ. А товар добрий, солідний: ватована камізолька з рукавами.

«Гм, — поміркував пан Макс, — заплачу — не заплачу, а камізолька справді може придатись, коли тут довше прийдеться страждати за Україну».

Добили торгу при свідках, які зараз же запросилися на могорич при найближчій нагоді, як вийдуть на волю. Пан Макс одягнувся у ватованку — була на нього, як кожна одежина, заскупа і закоротка, а Потішко після того аж віджив, аж прояснів на обличчі, що, кінець кінцем, таки недармо пішов сидіти і зробив хоч цей паршивенький інтерес.

Зрештою, під вечір ждала на нього ще інша мила несподіванка: друга Потішка і три десятки арештантів пустили додому.

На решту тюремного братства налягла при цьому хвиля легкої, так сказати, депресії, бо хоч кожний з них і був волюнтарист та стоп’ятьпроцентовець, але не одному черв’ячок заздрости смоктав душу, що ось твій співкамерник виходить на світ, а ти лишаєшся на непевне завтра. Це вже таке несвідоме чи підсвідоме, але чисто людське почування, з Декалогом не має жадного зв’язку.

Але на другий день настрій у хлопців піднявся, бо прийшли панночки з Комітету Допомоги Політв’язням і принесли подачу, як звичайно, гребінці, мило, цигарки, ну, і дещо конкретне: домашню птицю в смаженому стані, торти і тістечка.

По відбір приносів кожна камера висилала до тюремної канцелярії одного представника, і на такого делегата голосився з підскоком мій неоцінений пан інструктор, бо дуже любив обціловувати панночок із Комітету, що, зрештою, в таких випадках належало до в’язничного церемоніялу. При такій зворушливій оказії потрапляв теж доволі спритно встромити панночці ґрипсаз тоненької цигаретної бібулки.

Минув ще один день за ґратами без особливих випадків, хіба тільки те варто відмітити, що в 35-ій камері, де згромадились шахісти, шаховий віце-майстер українського Львова, Турівський, влаштував матч-симультанку «насліпо» на восьми уявних шахівницях, і вже був виграв чотири партії, а п’ятий противник піддавався, як до камери впали дозорці, забрали з неї десять патріотів вкупі з віце-майстром, а решту недобитків перегнали на 33-ту камеру.

Потім виявилось, що тих десять трохи напарили і теж пустили на волю. Вправді Турівський денервувався й домагався, щоб його затримали до завтра і дозволили закінчити симультанку, але представники публічної безпеки були люди кам’яні, невблаганні і таки нагнали дядька додому.