Іван Керницький - Король стрільців

— Марш! Забирайся звідси! — заверещав на мого пана інструктора.

— Та вибачайте, пане Матуляк, — сказав спокійно пан Макс, — то ж я вас не замкнув, а випустив, то чого ж ви лаєтесь?

— Марш… такий сину, бо вб’ю! — гидко вилаявся Матуляк і, вихопивши з-поза спини сокиру, замахнувся гострим лезом просто в молоду грудь мого неоціненого пана інструктора.

— О-о! Помаленьку, Грицьку, грай! — почувся нараз у пивниці насмішливий голос поліційного аґента Коґута. А потім упало тверде поліцейське:

— Юзьку, кинь сокиру!

Пан Коґут виріс несподівано між Матуляком і паном Максом з правою рукою в кишені сурдута, напевно тримаючи палець на спусті свого бельгійського «Бравнінґа» на вісім шусів. Його бистрі очка гончака перескакували допитливо з пана Макса на пана Матуляка, який раптом охляв, знітився, зжовк і позеленів, звісив додолу, мов неживу, руку, з якої впала сокира, дзенькнувши об цемент долівки.

— Що тут за авантура? Що сталося? — спитав Коґут пана Макса.

— Що сталося?.. — протягнув з іронією мій неоцінений пан інструктор. — Загляньте, пане інспекторе, до тієї комірчини — побачите щось інтересне!

— Ні, ні! — захрипів переляканий на смерть пан Матуляк, розп'явши хрестом руки на дверях комірки.

З жвавістю й силою, якої ніхто б від нього не сподівався, поліційний аґент Коґут підскочив до Матуляка, шарпнув його за плече і пуднув під стіну, мов мішок клоччя. Відчинив навстіж двері комірчини — і тоді з її нутра бухнув на нас такий жахливий, гнилий сморід, ніби розкрилося саме дно річки Полтви з усією львівською каналізаційною системою…

Пан Коґут подався назад і, заткавши пальцями носа, тихо засвистав:

— О-о! Ось в чому діло! Ось де бенкетує і пропиває свою тисячку пан майстер Плішка!

Я прибіг до хати з «Вечірньою Ґазетою» майже в сльозах:^

— Прошу пана інструктора, подивіться, що ці поляки пишуть: вихваляють під небеса поліцію і пана Коґута, а про нас… то значить про вас, немає слова згадки!

Пан Макс, не підводячись з «недокінченої симфонії», ліниво простяг руку по ґазету:

— Хай вас це не дивує, докторе Ватсоне, — сказав, позіхнувши. — Така вже наша доля горбата: ми працюємо в поті чола, наставляючи наші голови на небезпеку, а жниво збирає Скотленд Ярд.

На титульній і двох дальших сторінках «Вечірньої» видруковано цілу леґенду, цілу епопею про « спренжистість», відвагу і бистроумність львівської поліції, а зокрема 2-го комісаріяту, а зокрема поліційного аґента Коґута.

Репортер «Вечірньої Ґазети» зробив із нього просто-напросто генія поліційного куншту, в порівнянні з яким усякі там Пінкертони чи Шерлоки Голмси були смішними нулями. Барвисто, драматично та інтриґуюче розписувався той панок, як то пан Коґут з самого початку мав сильне підозріння, що в справу зникнення пана майстра замішані темні сили, що тут пахне трупом; як він зразу взяв собі на зуб Матуляка, як стежив за ним вдень і вночі, як майстерно обмотав його сітями, аж злочинець, і не пікнувши, сам попався в наставлені сильця, зрадив свій нікчемний злочин!

До речі, «Вечірня Ґазета» ніби якось і призабула титулувати пана Матуляка бувшим леґіоністом і оборонцем Львова, нагородженим хрестом хоробрости, натомість не жалувала йому тепер таких компліментів, як «холоднокровний, безсердечний звір», «гидкий екземпляр морального занепаду людини» і так далі.

На слідстві Матуляк признався в усьому і виспівав усе дочиста. Події того трагічного вечора з четверга на п’ятницю розгорнулись, зрештою, достеменно так, як їх «дедуктивно» передбачив мій неоцінений пан інструктор…

Пан майстер, очевидячки, не втопився в калабані, а щасливо з неї видряпався і став блукати по картопляному полі. Може, десь в якомусь сухому закапелку і продрімався трохи. Була дванадцята година, пора духів, і пан Матуляк уже замикав корчму, як нараз у двері закалатав потопельник. Був мокрий, як хлющ, заталапаний, вимазаний глиною і грязюкою від голови до п’ят, а до того напівпритомний. Цокотів зубами (штучними) і просився: «Впусти, брате, дай обігрітися, бо гину!»

Матуляк, рад-не-рад, впустив сталого клієнта, поскидав із нього мокре шмаття, дав одягнутися в своє, сухе, а потім закропив його двома «моцними» та гарячим чаєм з араком. Але пан майстер, засмакувавши араку, дістав нараз ґуст розпочати бенкетування наново — вже на рахунок святої п’ятниці. А Матуляк не мав найменшої охоти воловодитись коло старого пияка, бо збирався йти в стебло, а до того ж він знав, що майструньо не має при душі ані копійки грошей.