Іван Керницький - Король стрільців

— Добре! — похвалив мене мій неоцінений пан інструктор. — Вставши і сказавши мені і панові Матулякові «До побачення», ти вийдеш, примкнеш за собою двері і здорово тріснеш тими другими дверми, від сіней, але сам не виходь надвір, чуєш? Зараз у сінях борзенько скрути на сходи, що ведуть вділ!

— До пивниці?..

— Еге. Тихесенько, навшпиньках, щоб сходи не скрипіли, спустишся до пивниці. Там представляється ситуація приблизно так: під суфітом горить жарівка, яка досить мізерно освітлює підземелля. Але то нічого, чого не добачиш, те намацаєш. Ліворуч, брате Соловію, побачиш рядом, мов канони, бочівки з пивом, але хай це тебе не інтересує, ти зверни свою увагу в правий бік. Там будуть три комірчини, одна коло одної: в першій від вулиці стоїть бочка з кислими огірками, в другій є бараболі, третя, зараз біля входу, це комірчина на дрова і вугілля. Увесь ситуаційний плян змалював мені докладно наш коханий Адасько, що знає кожний стрих і кожну пивницю на Богданівці. Але він мені не підходить до тієї важливої місії, яку я хочу тобі повірити.

— Дякую за довір’я і за лімонядку.

— Видихай здоров. Отже, ти опинився в пивниці. Зараз коло першої комірки, що з дровами, стоїть порожня бочівчина, якраз на твій ріст. Скачи, голубе, в цю бочівку, накрийся віком і сиди тихо, як миша під мітлою. Жди!

— А на кого?

— На пана Матуляка. Він напевно скотиться до пивниці, як не за годину, то за пів, але прийти мусить. На твою долю, народній приятелю, лишається одне: сидіти тихо і чекати, коли він з’явиться. Як почуєш, що ця гора смальцю вже чалапає і спрямовує свої кроки направо — будь насторожі! Між іншим: тільки двері до першої комірчини замкнені на колодку. інші — ні. Тож, коли почуєш скреготання ключа в замку, то це знак, що пан Матуляк добирається саме до цієї комірки, капуєш?

— Капую.

— Файно є. Коли ж він залізе туди і замкне за собою двері — будь готовий до акції: обережно підійми віко і — гоп! — виривай, як сатана, з бочки. Кинь оком на двері: якщо колодка лишилася в дверях, а ключик стирчить в замку — засунь колодку в засувку, р-р-раз! — перекрути ключ і щосили рви нагору!

— То я маю замкнути пана Матуляка в комірці?..

— Так, брате Соловію: це твоє бойове завдання!

В тій хвилині відчинилися двері, і в них виросла похмура й розлізла постать оборонця міста Львова.

— Ну, Михасю, — заговорив весело пан Макс, — закропили душу й тіло, я пивом, ти лімонядкою, а тепер ходім качати яйцями по зеленому бамбетлі.

І мій неоцінений пан інструктор поволік мене, як барана, до більярдової кімнати. Почалася лекція гри в більярд: пан Макс поклав на зеленому колись, а тепер ніякого кольору сукні три кульки — дві жовті і одну червону, переломився впоперек на столі, прицілився кийком до крайньої кульки, навчаючи мене, як треба її « пуцнути».

Я слухав одним вухом його вказівок, але мої думки блукали вже по підземеллях будинку, крутилися, мов нетлі, довкола комірки з дровами, залазили в порожню бочівку. А крім того я зиркав раз у раз, що робить пан Матуляк. Він якраз стояв за лядою, спершись на засуканих, волохатих ліктях, і безнастанку підозріло слідкував, що ми робимо. Але дедалі я став запримічати, що його масляні очка починають зліпатися докупи, а голова чимраз нижче і нижче клониться знеможено на цинову ляду…

Я потягнув свого інструктора за рукав і показав йому куняючого оборонця.

— Може, тепер? — спитав очима.

Поки пан Макс вспів розпростувати переламані крижі, рипнули двері ресторану, і (тут мені зробилося жарко й холодно!) перед лядою, перед самим носом куняючого Матуляка виросла смішна фігурка поліційного аґента Коґута!

— О-о! — захихотів дрібненько. — А ти що, засинаєш, сплячий лицарю святої Ядвіґи? Відпочиваєш по зворушеннях вчорашньої ночі? Ну, то що? Виходить, що наш потопельник живий, так? Так.

— Та щось таке кажуть, — пробурмотів пан Матуляк, понуривши очі в підлогу.

— Ну, майстер є хлоп з фасоном, повинен би сюди прийти і солідно підлити тую тисячку. Ще його тут не було?

— Не було…

— Фі-фі! — засвистав пан Коґут, побачивши мене з паном Максом коло більярду. — В тебе, бачу, є інші гості. Ти що, малий, тут робиш? — спитав мене насмішкувато.

— Та мене пан інструктор вчать, як більярд грати, — відповів я, з натугою добуваючи слово по слові з сухого горла.

— Ага, ага. То вже є інструктори і від більярду, що? А ти краще вчися табличку множення, то ліпше на тому вийдеш, так? Так.

Пан Коґут кинув бистрим допитливим оком на пана Макса, але не відізвався до нього ні словом. Обернувся до шинквасу, з якого пан Матуляк обганяв мухи запаскою, і скомандував коротко: