Іван Керницький - Король стрільців

— Ов, то була купа народу! — зауважив гість.

— Так, коло п’яти тисяч, як каже наша пропаґанда. Похід, з відповідними бойовими співами, як «Смерть ляхам, смерть!» та з вигуками на адресу «двох братанків» докотився до вулиці Легіонів. Тут на нас вдарили сконцентровано хатраки, піша й кінна поліція. Перші балабухипосипались, очевидно, на нашого брата. Дехто таки добре обірвав, наприклад колежка Перун, але той уже має таке сакраментське щастя, що завжди нахапає за десятьох.

— Намолотний хлоп?

— Так, але й сам добре парить, будь спокійний. Коло кіна «Оаза» трохи не перевернув поліцая разом із шаблею і кобилою. Ну, на Легіонів похід нам розбили, порозганяли братство на всі вітри, забльокували Вали, але група хлопців таки продерлася під мадярський консулят і, згідно з наказом, повибивала там вікна. Словом, нароблено шуму-крику на цілий Львів.

— Я сказав би — на всю Галилею.

— Тим краще. Поляки були зразу застрелені й приголомшені нашою акцією, потім почали казитися. На другий день «Слово Польське» привітало нас скаженою лайкою, і це, так мені здається, був знак до контратаки. Корпоранти зробили на універкумасовий вєц, повикидали наших з викладів, а потім вийшли на вулицю. Полетіло каміння і петарди на «Фортуну» при вулиці Льва Сапіги і на «Маслосоюз» при Городецькій. Дві панночки попарені бензиною, одну забрали до Лічниці. Та це тільки початок. Організується масакра на широку скалю. Запляновано дальше гаратання шиб у крамницях «Маслосоюзу», наступ на «Просвіту», «Новий Час», Академічний Дім і так далі.

— А що ж на те поліція?

— Ха-ха! Сміх на залі. Поліція струже варіята і вдає, що нічого не бачить. Розуміється, наші не засипляють справи і в поспішному порядку готовлять відсіч, сиріч самооборону. В Акадбудівже діє наш генеральний штаб, що керуватиме оборонною акцією і стоїть в контакті з усіма загроженими погромом установами, постачає їм інструкції і вказівки. Установи чи фірми, які мають обмаль власного бойового активу, мусимо підтримати штурмовими бриґадами, які вже організуються.

Богослов зі Станиславова, що досі спокійно слухав звітування пана Макса, лежачи на моїй постелі та заплющивши очі в скупленні молитовному, раптом зірвався на рівні ноги:

— Гм, добре! А яка моя роля в тій цілій авантюрі? — спитав.

— Тут ми доходимо до кореня справи, — сказав мій неоцінений пан інструктор. — Ти вже, мабуть, знаєш, що мазурі мають свою воєнну кватиру в аурі Університету?.. Так воно і є. Там вони збираються на вєци, обговорюють проекти погромів, плянують кожну чергову акцію. Нам треба одного такого хлопа, щоб тримав ніс на вітрі — шпіцлював, що там робиться, і звітував про все нашому штабові. Ніхто з нашої братії не може тепер туди дістатися, бо на обох брамах стоять їхні боївкарі й кожного легітимують, вимагають показати індекс. Як українець — луплять палками і женуть к чорту. От в такій ситуації прийшла мені ідея вдарити по дротах і викликати тебе на поміч. Ти є хлоп облітанийв таких кавалках, а до того теолог — маєш добру маску, та й у Львові мало хто тебе знає, крім шановної бабці, кількох аґентів і кількох твоїх бувших симпатій…

— Про які ти міг би не згадувати! — сухо перебив богослов.

— О, перепрашаю вас, отче-целебсе!.. Евентуально, як казав Цяпка, ми могли б змобілізувати до служби котрогось з наших питомців, але завжди існує та небезпека, що місцевого можуть пізнати, тобі ж, нетутешньому, легше буде заграти ролю польського клерика. А ендеки чують до ксьондзів страшний пошанівок! Покажеш їм фотографію з відверненим ковнірцем, скажеш «Похвальони» — і готово.

Гість зі Станиславова встав з постелі і босий, в спідній білизні, перейшовся по покою — три кроки туди й назад, схиливши голову на груди і ніби важко над чимось медитуючи.

— Дай ще одну цигарку, — попросив у пана Макса.

— Просю. А тобі вже й черевце росте, єґомостю, — зауважив пан Макс.

— Ех, черевце — єрунда! — махнув рукою богослов і смачно затягнувся димом «спорта». — Слухай, а куди подавати « цинк», просто до Акадбуди?

— Та най тебе Бог боронить! Ти являєшся на цьому терені інкоґутоі не смієш показуватись людям на очі, навіть своїм гостям. Замешкаєш собі у твоєї знаменитої бабці, яку приїхав відвідати на ложі болізни, так?

— Так. Що далі?

— З Крашевського вулиці маєш тільки « каценшпрунґ» на універок. Рано встаєш, ідеш нібито на виклади, а слухаєш, як трава росте, збираєш інформації. Вполудне вертаєшся додому, до бабці на обід, і там уже ждатиме на тебе зв’язкова…