Євген Гуцало - Приватне життя феномена

— Спасибі тобі, Дмитре. Порятував од смерті в Дніпрі, а тут і безсмертя мені не пошкодував би.

— Я маю щедру вдачу, Гордію, не скупий, що за шматок кишки піде сім верст пішки.

І як вогонь кидається на суху солому, так вони кинулися в обійми. Зрештою рятівник, схожий на кропив’яний мішечок, повний бульби чи буряків, одірвався від грудей старого і, схлипнувши, сказав тремтким, немов комишина, голосом, у якому бринів гострий біль:

— А пригадуєш, Гордію, як у перервах між смертельними боями ти мріяв про онуків?

— Таке не забувається, Дмитре.

— Як у перерві між боями ти мріяв про нинішній щасливий день?

Шпаркий морозець залізною тертушкою деронув мене по спині, чесонув потилицю. Здогад пронизав свідомість: «Бойовий побратим! Таж оцей рятівник, що має зміїні оченята-шильця, що обіймає залізними гандрабатими руками,— не хто інший, як Дмитро Волосюк, якого Хома Прищепа в своєму химерному романі звеличує як авантюриста і пройдисвіта, котрий втирається у довір'я до ветеранів війни і наживає моральний капітал на спілкуванні з ними. Значить, і досі не зминув із кривої дороги. Значить, отут, у Сухолужжі, втерся в довір’я до цього сивого, мов голуб, орденоносного Гордія і видає себе за рятівника! Весь світ прочитав «Позиченого чоловіка», ніхто не попадеться на хитромудрі вудочки тилового пацюка, який і не нюхав фронтового пороху, то невже в Сухолужжі, від якого до Яблунівки рукою подати, знаменитий роман не знаний і не читаний?»

Наче розбитий тягарем споминів про страхітливі злочини фашистів у минулій війні, мовби розчавлений болем невимовних втрат, бойовий побратим обхопив обценьками долонь порубане зморшками чоло й завмер за столом гранітною брилою. Цю брилу при певній фантазії можна б назвати скульптурною композицією, що в простій, дохідливій формі виражає відчай і жах істоти, якій раптом відкрилась уся глибина трагічності людського існування. Мастак! Удаючись до лексики Хоми Прищепи, хіба не скажеш, що такий — хоч як, то викпиться, що такий — біля носа витиметься, а в руки не даватиметься.

Накульгуючи й тягнучи ліву ногу, наче плугом землю орючи, Гордій подався до буфета по пляшку. Не бажаючи бути свідком лицемірного ошуканства (навіть не свідком, а мало не співучасником), я поквапливо підійшов до героя форсування Дніпра.

— Даруйте,— мовив якомога чемніше,— ви давно знайомі з Дмитром Волосюком?

Ветеран війни сяйнув на мене світлом опуклого сократівського чола.

— З фронту.

— Воювали разом?—поспитав я з притиском.

— О, ковтнули горя,— відказав старий, розплачуючись із буфетницею за пляшку вина.

— І Дмитро Волосюк порятував од смерті вас?

— Таке не забувається.— Й сльоза чистою росиною заіскрилась на віях.— Проклята війна...

— Вже третій день п'ють отут,— буркнула чорна, мов із комина, буфетниця.

— А ви знаєте, з ким п’єте?—пильно вглядався я в барвінковий цвіт його очей.

— З бойовим побратимом чому б і не випити, пенсії не жалко.— Й, підкрутивши пальцями кінчики молочних вусів, поспитав: — Може, й ти на якому фронті воював разом із ним?

— Не доводилось.

— Шкода, що не доводилося, з таким бойовим побратимом не пропав би і в пеклі.

«Чортівня! Чи не здаюся я зараз оцьому ветеранові минулої війни отим дурнем, що сів у вагани ще й плаває? Бо інакше б не чіплявся, мов голомозий до стриженого чи мов смалений до обпатраного. А чи варто йому казати всю щиру правду про отого шахрая і ловкача, котрий он заснув, як гранітна брила, за столом непробудним гранітним сном? Може, хай зостається ошуканим та обманутим, бо цей обман—такий солодкий та хмільний? Адже кортить поворушити фронтові спомини, згадати молодість... бо то ж він дорогу для кожного згадує молодість, що випала на лихоліття!»

— Маю семеро внуків,— п’яною усмішкою цвів ветеран війни.

— Побачили б зараз ваші внуки свого дідуня,— знову буркнула буфетниця.

— Полюбили мого бойового побратима, як батьків рідних не люблять.

Мені здалось, що все це відбувається не насправді, а вві сні. Мовби вві сні ожили сторінки роману «Позичений чоловік», написаного яблунівським колгоспником Хомою Прищепою, і з живих його сторінок отут, у невигаданому Сухолужжі, посходили живі люди. Небувалої творчої снаги цей характерник, цей грибок маслючок, цей старший куди пошлють, якщо герої його вільно з книжки йдуть у життя, а з життя так само вільно йдуть у книжку! І чи я сам отут, у цих місцях, які сходив Хома Прищепа і які оспівав у своєму романі, сьогодні чи завтра почуватимусь не сам собою, а одним із героїв його титанічної творчої уяви, котрій до снаги такі метаморфози?.. Вже й міркувати став подеколи на той штиб, який властивий Хомі та його персонажам і який сприймається як несмак і анахронізм серед рафінованої інтелігентної публіки, чиє генеалогічне древо зросло у Халявинцях чи Псярівці, у Кочережному чи Вовковиях. Чи не пора отямитись і, поки не пізно, гайнути до Києва?