Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Та тільки-но чоловік повернув за ріг караван-сараю, щоб виїхати на дорогу, як щось, наче блискавка, миттю вистрибнуло з-за найближчого каменя та кинулося на нього. Той навіть не встиг закричати. Цього разу звіря, нітрохи не завдаючи болю, швидко залізло йому в кишеню. Вони поїхали разом. Думаючи весь час про те, як кігті з кишені ось-ось устромляться йому в живіт та здухвину, чоловік знайшов місто аж пополудні. Проте нічого не сталося. Кишеня його тоненького літнього піджака була випукла, наче в ній лежала зім’ята хустинка. Коли він приєднався до друзів, ніхто й не зрозумів, що в кишені притаїлося звіря. Чоловік задумав зробити те, що не вдалося абдалові. Він намірився дістати тварину з кишені, щойно відчує в тілі перший кіготь, відтак задушити її на очах у друзів, яких тієї ночі розбудив своїм криком. Адже ті думали лише про те, як краще покепкувати з нього, бо потривожив їхній сон, ще й потішалися, що здали нерви, коли не хотів залишати караван-сараю. Якщо ж звіря одразу не здохне, він або заріже його першим-ліпшим гострим предметом, що потрапить до рук, або розтрощить каменюкою голову.

Чоловік чекав. Тваринка сиділа тихо. Та тільки-но він нишком, непомітно від усіх, проводив рукою по кишені, як одразу відчував її тепле тільце й дихання.

Чоловік чекав. Уже аж під вечір того дня його осяяла думка, що зовсім не потрібно дожидатися нестерпного болю, аби задушити, зарізати, знищити звіря. Це було божевіллям — поводитися так, ніби він гадає, що цілісіньке життя носитиме його в кишені. Нітрохи не знаючи, чому та відколи абдал носив це звіря, він ще під час їхньої зустрічі збагнув, що той, мабуть, не розлучався з ним усе життя. Власне, так абдал і поводився.

Вони з друзями вечеряли. На столі лежав величезний ніж. Чоловік запхав руку в кишеню й без жодних зусиль дістав звіря з кишені. Він поклав його на стіл і, вже схопивши ножа, збирався зарізати, аж тут друзі здійняли галас. Обхопили його зусібіч. Почали погрожувати, що запроторять у божевільню. Чи він з’їхав із глузду? Якщо запхав звіря в кишеню, то хіба не краще погодувати його, замість того, аби ні за що ні про що зарізати?

Схопивши чоловіка попід руки, вони забрали його з-за столу та вклали спати.

Коли ж усе стихло, і настала ніч, звіря, яке втекло під час тієї колотнечі, знайшло ліжко, де спав чоловік, розітнуло йому кігтями черево, розгризло й роздерло його. Прийшовши вранці до чоловіка, друзі застали тільки труп, на якому позапікалася кров. За хижаком і слід прохолов.

Мандрівники поховали приятеля, та оскільки подорож була затьмарена його смертю, вирішили повернутися у своє місто. Вони осідлали металевих істот. Через кілька годин люди зауважили посеред дороги чоловіка, одягненого, ніби середньовічний абдал. Промчавши повз дивака, вони глянули на нього краєм ока. Чоловік же в одязі абдала хутко йшов дорогою, і помітивши, як на нього насувається хмара куряви, зійшов на узбіччя; подивився на істот, що пронеслися повз нього зі швидкістю блискавки. Він довго-довго хитав головою, протер очі, однак, глянувши ще раз їм услід, більше нікого на дорозі не побачив. Хіба що курява стояла хмарою вдалині. Проте йому було ніколи впадати в оману. Інакше, хоч розірвися, але не добереться до караван-сараю, поки той відчинений. Він знову хутко попрямував дорогою. Згодом засунув руку за пояс. Тепла, вкрита шерстю спина звіряти вкотре послугувала йому найнадійнішим доказом реальності.

1969

Спочатку я глянув на його руки.

З таким акцентом англійською розмовляли мешканці Північної Європи. Він міг бути німцем, голландцем або скандинавом. Міг бути й австрійцем, але це чомусь не спало мені на думку. Його вимова породжувала в моїй уяві сніги, озера, сосни, оленів з гіллястими рогами. Він поки що говорив дуже мало, але, мабуть, через цю вимову його волосся, яке ще ніч тому здавалося мені темним або каштановим, за день немов посвітліло. У кожному разі, якби, виходячи сюди, я когось запитав про нього, то назвав би його блондином.

Натомість його руки були, яку мешканця Середземномор'я. Смуглі, трохи світліші поміж пальцями, вони набрали зеленаво-оливкового відтінку там, де на них проступали жили.

Думка про красу його рук спалахнула в мене в голові й згасла. Темрява, яка насувалася здолу, поволі покривала наші коліна, ніби вода під час паводку, проте на його обличчя досі падало світло. У цьому світлі його волосся було чорним, по-справжньому чорним, як того вимагали чи вимагатимуть руки.