Більґе Карасу - Сад спочилих котів

«Таки для цієї гри потрібні нерви, — виснував я про себе. — Погляну-но, що вигадаю ще…»

Чим довше я розглядав полотно, тим краще бачив, що гравці, підперезані фіалковими стрічками, на відміну від своїх суперників із зеленими, з виду — суворі, замислені та стурбовані. Натомість гравці в зелених стрічках здавалися більш войовничими, спритнішими та впевненішими. Їхній одяг подекуди був обвішаний листям, колючками та кореневищами так, наче вони вибралися з чагарників, а із ший звисали ланцюги, на яких гойдалися фігурки тварин, схожих на коней, вовків та леопардів.

Полотно розросталося в мене на очах, і його деталі ставали все чіткішими.

Чоловіків голос аж змусив мене підстрибнути. Я раптом збагнув, наскільки полонила мене картина.

— Як манить людину, еге ж? запитав він. — Недаремно кочівники люблять воду.

Я вперше бачив, щоб він усміхався. За ним кортіло спостерігати.

— Я повернуся, — додав він. — Гадаю, ви хочете почути розповідь про цю гру.

І знову зник з очей; перед ним неначе прочинялися якісь двері, навіть якщо дорогу перегороджувала пласка стіна.

В голові крутилося речення для роману: «Навіть якщо вони потрапили вам до рук… Навіть якщо вони вже у ваших руках… Навіть якщо вони попалися вам до рук…» Я не знав, як його правильно сказати турецькою: «навіть кали, такі створіння, це втеклі створіння».

Але я міг відкласти переклад на потім. Про турецький варіант речення можна було поміркувати й за їжею. Насамперед мені треба обійти музей.

Це сталося приблизно через дві години; він вигулькнув знову в кінці довгого коридору, простягнув руку в бік зали скульптур, які я оглянув, заледве переступивши поріг музею і вийшов надвір.

Я хутко попрямував до тієї зали. Що він хотів показати? Невже я пропустив щось варте уваги, бо на початку музейні експозиції завжди розглядаю мигцем? Окрім кількох великих скульптур богів з відбитими руками, тут експонувалася й кришка саркофага тринадцятого сторіччя. Її прикрашав барельєф небіжчика. Я раптом збагнув, на що чоловік хотів звернути мою увагу. На пишних шатах мерця, якраз на грудях лежала фігурка коня, прикріплена до ланцюга, витесаного напрочуд тонко від самої шиї. Внизу на ногах з відбитими кінцівками зображено невелику гілочку, схожу на ожинову, але з квітками маку. Камінь.

Поки я їв, почало сутеніти. Піднявшись східцями вгору, я вирішив попити кави в тому ж місці, де застав його вранці. Він сидів за тим самим столиком. Тут ще було світло. Натомість внизу вже добряче стемніло. У крамницях давно світилося, проте вуличні ліхтарі досі не загорілись. Не зронивши й пари з уст, я сів навпроти нього.

— Приєднаєтеся до гри? — запитав він.

На початку всього, усередині та в кінці стоїть уява людини, котра приборкала свого звіра. Довкола цієї уяви все зосереджується, упорядковується, живе та розгортається.

Це уява одного абдала. Закутаного в повстину, посинілого від холоду, голого та босого середньовічного абдала в обшарпаній шапчині, яка, втративши свою основну абстрактність, набрала форму голови й насувалася йому аж на очі. Ясного морозного дня він геть зіщулений — мов суцільний підперезаний горб — вибрався в дорогу. Абдал майже вирішив, що тільки-но настане темрява услід за цим сонячним промінням, котре простромлювало око, ніби штир, він не зможе заночувати під відкритим небом. Тому він простує до караван-сараю, що стоїть удалині біля підніжжя пагорба та схожий на осілих верблюдів. З нього стане дістатися туди до сутінків та знайти в тамтешніх стінах куточок, де можна скрутитися в клубок.

Сонце вже ховатиметься за обрій, а цей абдал ніяк не добереться до воріт караван-сараю. Його втомлені ноги збивають куряву аж до пояса. На тому шляху він — єдиний подорожній. І пилюка здіймається лише довкола нього. Вряди-годи він аж тремтить, аж здригається. Проте знає абдал, що тремтить та здригається він не від морозу в степу, на який насувається темрява, і не через свій живіт, що стискається від голоду, бо спозаранку не мав і крихти хліба в роті. Окрім нього, ніхто не відає про кігті й зуби, що, роздираючи повстину, дряпають йому шкіру та впиваються в тіло, про біль, що йому завдають. Адже ніхто ще не бачив звіряти, яке він носить за поясом: одна його половина — мов у «фараонової миші», іхневмона, друга — неначе в тушканчика; шерсть вилискує рожевим кольором, зуби — ніби в гризуна, кігті — як у ненажерливого хижака. Ще за юних літ, коли він ночував у дуплі біля підніжжя якоїсь гори, це звіря залізло йому під пояс — з тих пір його й носить. Абдал не зміг ні прогнати його, як слід відлупцювавши, ні втекти від нього самому, ні вбити, бо пожалів; не скажеш, і щоб він ділився з ним останнім куснем хліба; досі звіряті діставалася лише третина їжі. Зазнавало воно утисків тільки тоді, коли аж надто дошкуляв голод, як от нині. Абдал так звик до спільного життя із цією тваринкою, що навіть не дивувався її живучості.