Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Цього вечора рейсів на Сазандере більше не буде, — повідомив йому один з працівників автовокзалу. Якоїсь миті чоловік завагався. Може, сісти на інший автобус, поїхати кудись деінде, а мандрівку в Сазандере відкласти до наступного літа? Все, як завжди. Але він передумав. Вийшовши з приміщення на вулицю, чоловік відчув, як середземноморський гамір, що сягав о цій порі свого найбурхливішого піку, впився йому в голову, немов терня. Знесилював шум транспорту, кінотеатрів просто неба, вуличного юрмиська, торговців шербетом та фундуком. Він перетомився, глухота потрохи минала. Чоловік знайшов готель і ліг спати.

Прокидаючись, він і далі вештався базаром. А очунявши від сну, став лаяти себе, що йому бракує кебети. Учора ввечері він то марив базаром, то дивувався гармидеру, а те, що треба було дізнатися, не дізнався. Усі автобуси на Сазандере — як йому сказали — роз’їхалися не за маршрутом. То чи був учора автобус на Сазандере? Якщо ж він рушає сьогодні ввечері, то звідки? Люди, які вчора показували дорогу, збили його з пуття або через власну необізнаність, або — зі свинства. Що ж буде цього вечора? Навіть якщо автобус рушає вдень, він не піде на автовокзал. Це ж безглуздя: смажитися в розпеченому під сонцем автобусі, якщо тут можна поплавати в морі. Він сів на фунікулер і спустився до моря. Повернувшись під вечір, чоловік смачно попоїв, відтак, подавшись на автовокзал, знайшов тут адміністратора. Той повідомив, що є аж три автобуси до Сазандере, які мали б рушати через кожних півгодини. Перший відправляється завжди, якщо є пасажири, другий знову-таки повинен набрати пасажирів, третій… Чоловік дізнався, коли вирушає перший автобус, і, трохи поблукавши вулицями, які щойно ожили, прийшов на платформу за півгодини до від’їзду.

Чи то він за цей вечір уже трохи звик до шуму, чи то тиша в серці оберігала вуха, але той буцім відкотився кудись далеко, за вокзал. Чоловік ніби знову опинився на базарі… Море немов поволі віддалялося від нього. І хоча він був тут, прагнув до моря, утім, аж із надто несподіваною рішучістю очікував автобуса, наче мисливець — здобич. Ставши чоловіком на базарі, він забув про море. Він зауважує це, як той чоловік, що дивиться з вулиці, чи як — той, що

від краю до краю блукає базаром? Чоловік, що блукає базаром, думає про смерть укінці дороги, або ж це чоловік, який знімає фільм, знає, що той так думає. «Чому я знімаю фільм про цей смертоносний день, а не про ті три — базарного життя?» — мабуть, міркує він там, на вулиці, на початку сходів. Проте не він один пропускає ці думки крізь серце, а й — той він, що тиняється базаром. Він підвів голову й начебто не дивиться на того себе, який знімає фільм, та врешті зібравшись глянути на нього, пробігся очима по тополях. У кожному разі та птаха прилітає пугати ночами й на ці тополі. Відтак, оминаючи поглядом того себе, який знімає фільм, він потупив очі додолу та знову пішов. Він ішов, знімав згори свій фільм. Діставшись до протилежного краю базару

Усвідомивши, що три-чотири різні проміжки часу накладаються один на один, він геть заплутався. Поки автобус, якого чекав, наближався сюди, він, либонь, утомившись від мандрів, закуняв; відтак обернувся й на чоловіка, що блукав базаром, і на чоловіка, який згори знімав про нього фільм. Занурюючись у вокзальний шум, він не покинув цього переходу. Тієї миті разом із чоловіком, який ходив по автовокзалу, їх стало троє. Чоловік, який ходив по автовокзалу, водночас був і всередині, і поза тими, що на базарі; він ніби бачив їх перед собою. Ніч і далі вела його уві сні тим нескінченним переходом. Зараз він досі перевтілювався у чоловіків, що на базарі. Як він потроївся, так само й розпався на чотирьох осіб у споминах уві сні, що марився в іншому сні; він бачив себе на автовокзалі й крім того, що бачив… Цьому не було краю. «Я множуся, неначе в дзеркалах; це можна пояснити перевтомою, люттю й перешкодами, які постають одна за одною», — бурмотів він, намагаючись себе заспокоїти. Чоловік здригнувся. До платформи підповз облуплений автобус — настав час від’їзду. То був один із тих допотопних, зношених на тисячах доріг автобусів, котрих називали «вітрильниками» — радше глумливо, ніж порівнюючи з красивими кораблями, омитими водою. На запитання: «Це до Сазандере?», він почув від водія невиразний буркіт, котрий можна було розтлумачити і як «так», і як «ні»… Оскільки чоловік уже звик до шуму, то свій голос і запитання він почув напрочуд добре. Водій же був із тих істот, що нізащо не спустяться до рівня нижчих створінь, званих пасажирами. Чоловік вирішив трохи зачекати. Затим до сусідньої платформи під’їхав ще давніший, ще більш облуплений «вітрильник». Чоловік підійшов і до його водія, поставив те саме запитання. Цього разу відповідь була схожа на різке «так». Чоловік зайшов у салон, знайшов собі досить пружне, не прогнуте крісло та вмостився в нього. У дорозі навіть можна було б витягнути ноги, якщо ніхто не вмоститься попереду… Базар знову постав у нього перед очима.