Більґе Карасу - Сад спочилих котів

Світло в салоні давно погасло. Зусібіч линув храп. Він і сам швидко заснув: не можна прибувати втомленим до Сазандере. Потім усі прокинулися. Довкола досі стояла темрява. Автобус зупинився. Голова очманіла від сну, він нашорошив вуха: моря не чутно.

— Що сталося? — запитав він хлопчину, який розбуркав його.

Це був один з помічників водія — тих хлопців з розпухлими через постійне недосипання обличчями, які заглядають дорогою до мотора, ремонтують його, розносять пасажирам холодну воду та збризкують салон одеколоном; вони знають, що треба поводитися ґречно, проте сорочка з ґречності нітрохи не налазить на їхню юнацьку неотесаність.

— Ми приїхали, ви тут вийдете, — сказав помічник водія.

Чоловік не опираючись вийшов, сповнений оптимістичної довіри, адже в цій дорозі кожен мусив знати власний обов’язок; у темряві хтось всунув йому в руку його ж валізу. Окрім нього, в автобусі, власне, нікого й не залишалося; всі давно повиходили. Не встиг він іще збагнути, що нога торкнулася землі, як відчув — автобус уже поїхав, здійнявши позаду себе хмару куряви — так швидко поширюються хіба що новини.

Він самотньо стояв у темряві. Чекав. Пилюка здавлювала клубком горло. Чоловік прислухався: моря не чутно. Він принюхався: не відчув і запаху солі. Він здивувався, що досі не розлютився, здивувався, що досі не здивувався. Він поправив ручки торби, зробив кілька кроків, ноги немов потопали в піску. Не «немов», вони таки ледь не по коліна вгрузали в пісок. Він поклав валізу на землю, нахилився; це був не морський, не пляжний пісок. Цей — сипкий, мов борошно, анітрохи не схожий на такий звичний для нього — морський. У цілковитій тиші чоловікові на гадку сплив базар; як сплив, так і вилетів з голови. Він не хвилювався, чи тут Сазандере. У цій мертвій тиші море неодмінно мало відгукнутися, хай би як далеко звідси було. Чоловік не чув його голосу, не чув морського вітру; проте його не засмутило й це. Як не кажи, а він знав, що не помилився з автобусом. Адже тільки сів туди, то кілька разів повторив отому помічникові водія, де зійде. Він ступив далі, провалюючись у пісок. Тепер йому стали байдужі й море, і Сазандере. У душі ворушилася лише цікавість, лиш подив. Він — мандрівник, отож на долю могло випасти все; він приготувався до цього; утім, як усякі мандрівники, ще від початку очікував, що все й станеться в дорозі; під ноги в дорозі потрапить усе — це було якесь потаємне, приховане відчуття. Може, за ці всі роки море відступило звідси? Він почвалав навмання, покинувши на землі валізу. Було марно й думати щось таскати в руках. Тепер він дряпався нагору, на піщаний пагорб. Отож кинув на землю й торбу. Тут — або Сазандере, або щось інше; справжня пустеля? Він засміявся. Проте від серця до шлунка, аж до рук розливалася якась легка тривога. Він пройшовся ще трохи.

Зненацька прямо під ногами, у видолинку, чоловік побачив цілий ряд вікон; яскравих-яскравих. Він спустився туди. Обігнувши стіну з вікнами, чоловік натрапив на двері. Дуже світло било крізь шиби зеленуватого морського кольору, окреслюючи їхню раму. Він зігнув руку, постукав пальцями об двері. Не встиг чоловік її відсмикнути, як ті прочинилися.

На порозі стояв якийсь старезний дід. Він так усміхався, наче знав чоловіка бозна-скільки літ.

— Прошу, проходьте, — сказав дідуган. — Ми вже також почали непокоїтися. Прошу, прошу, проходьте туди до каміна…

Чоловік хотів сказати: «Ви мене з кимось переплутали». Але не сказав, він раптом відчув, як сильно змерз. Так що, зайшовши усередину, охоче попрямував до каміна навпроти дверей.

— Як же зачекалося вас ваше місце, — озвався в нього за спиною хрипкий голос. — А як ми вас чекали! Все гадали: чи ж цього року він прийде, чи наступного…

Чоловік сів на порожнє місце перед каміном, простягнув руки та ноги до палаючого вогню. Відтак покрутив головою в різні боки. Пообіч завмерли старечі обличчя, сиві голови звисали на впалі груди; на тих зморщених обличчях застигли безглузді усмішки, за якими зяяли чорні отвори беззубих ротів; позападалі скляні очі буцімто пильно зазирали у вічі чоловікові.

1968—1972

Відвідини старого палацу мали забрати близько двох годин. Зайшовши в музей, я незабаром натрапив на нього біля картини п’ятнадцятого сторіччя. Чоловік обернувся, глянув на мене, один із кутиків його вуст начебто заворушився, окреслюючи невиразну усмішку. Кивнувши підборіддям на полотно, він підвівся з крісла та попрямував у сусідній зал. Я сів перед картиною. Це була робота якогось «незначного майстра»: хоча він і дотримувався критеріїв та канонів своєї епохи, проте не так, як вони того вимагали, водночас не наважуючись переступити через них за покликом серця. Картина відображала якісь події на майдані перед колишнім палацом. Оскільки маляр передавав найдрібніші архітектурні деталі споруди, то, очевидно, він розглянув правдивим оком і самі події. Щоправда, майдан на цій картині був не розділений на частини, а схожий на величезну шахівницю, тільки круглу… Скраю на майдані збилося докупи чимале юрмисько. А в деяких клітинках тієї шахівниці стояли люди в дивному вбранні. Воно не належало до тієї епохи. Вбрання повністю відрізнялося від одягу глядачів. Зрештою, воно відрізнялося від одягу всякої відомої мені епохи. Подекуди зелені, подекуди фіалкові стрічки оперізували те строкате вбрання, ніби злегка затягнені паски. Очевидно, що гравців двох команд цієї чудної гри розрізняли за кольором тих пасків. Як і видно, що на картині була зображена саме якась гра. Середньовічна гра. Незвичне вбрання навернуло на думку про містичний символізм середньовіччя, а не епохи Відродження. Принаймні воно наштовхувало на таку думку мене, чужоземця, котрий знав те минуле тільки з книжок. Шаблонна експресивність на обличчях гравців мала б свідчити, що їхня гра радше потребує уваги (хтозна, може — і нервів), ніж приносить утіху.